39

Звук дверцят, які голосно грюкнули за спиною Сандри, потонув в ріжучому вереску гальм, коли автомобіль різко рушив з місця, їдучи геть від неї.

Дівчина спрямувала погляд перед собою, впізнаючи обриси знайомої ділянки. Сонячне світло, що проникало крізь розрив у сірих хмарах, освітлювало багатий котедж, який ще недавно був для неї домом. Цей котедж Ден отримав від своєї матері перед тим, як вона померла. Йому тоді було вісімнадцять і вони ще навіть не були знайомі.

Здавалося, з тих пір, як Сандра знаходилася тут востаннє, минуло так багато часу. І ще більше без його голосу. Без його обіймів і посмішки.

Без його життя.

Цей біль не мав ніякого опису. Ніякого зцілення. Він просто був.

Перекочуючи в долоньці нагріті від її шкіри ключі, Сандра опустила обличчя, задумливо дивлячись на те, як вони блищать на сонячних променях.

Це виявилося важче, ніж вона думала. Зайти в будинок, який зберігає стільки ніжних спогадів про їхнє щастя, яке, вона думала, буде тривати вічно, як він їй завжди обіцяв. Але Сандра знала, що повинна це зробити, тому що у неї не було більше ніяких зачіпок. Ніяких натяків і напрямків, які б наблизили її до розгадки.

Збираючи залишки своєї рішучості по крихітних шматочках, вона відкрила вхідні двері, почувши глухе клацання, що покотилось по повітрю. Важким кроком ступила всередину і вражено застигла, розглядаючи вітальню.

Всі сліди розгрому, які вона бачила тут минулого разу, зникли. Жодного осколка, розкиданих меблів і слідів крові. Вітальня була порожньою, як ніби тут ніколи нічого й не було. Начебто тут ніколи нікого не було.

Ковтаючи гострі осколки болю, Сандра відчула, як стискаються легені від важкого повітря. Збільшений стукіт серця тільки посилив проблеми з диханням.

Дівчина зробила крок вперед, але з кожним кроком її пульс ставав швидшим, і йти було важче. Її тіло завмерло, коли вона дійшла до дверей, тому що Сандра не знала, чи буде у неї достатньо сил перебувати там. Але, розуміючи, що у неї немає інших варіантів, вона змусила себе смикнути ручку і штовхнути двері, відкриваючи вид на спальню.

Дуже повільним поглядом Сандра пройшлася по її вмісту. Нічого не змінилося. Все в такому положенні, як було раніше. Тільки тепер ця спальня була сірою. Тьмяною. Чужою. Начебто життя Дена, його енергія, його істота заповнювали простір, але одночасно поглиналися порожнечею.

Наче їх проведений тут час разом був всього лише казкою.

Не віддаючи собі звіт, вона обійшла кімнату по периметру, поки не зупинилася біля широкого комода під стіною. Висунувши верхній ящик, дівчина наразилася поглядом на стопку його речей. Повагавшись, вона витягнула першу-ліпшу футболку, стиснула її в кулаках і втикнулась носом, вдихаючи так глибоко, що в грудях стало боляче.

Його запах. Вона відчувала його запах.

Сандра сильно заплющила повіки і зробила декілька жадібних вдихів, відчуваючи через це тиск в грудній клітині. Спогади його голосу і краса посмішки засяяли у її пам’яті. Спогади про те, як це — дивитися в його очі, відчувати його руки навколо себе, відчувати смак його поцілунку, вдихати його. Вони були такими далекими. Але такими близькими…

Повільно віднявши від обличчя футболку, Сандра мить розглядала її, перед тим, як міцно стиснути і піти до виходу. Гіркі сльози застилали їй очі, коли вона перетнула всю кімнату і вийшла в коридор.

Найбільше на світі дівчина хотіла вийти з дому через нестерпний біль, що розповсюджувався по тілу і через неможливість вимкнути свої почуття, знову і знову повертаючи себе в день, коли все сталося.

Але, знаючи, що у неї немає іншого варіанту, Сандра відкрила двері кабінету, відчуваючи, як розганяється потік крові в її жилах.

Було досить важко знову дивитися на цю кімнату, пам’ятаючи, що саме тут все сталося. Саме тут він жорстоко порвав з нею, вселивши їй правдоподібну неправду, якій вона так наївно повірила. Їй здавалося тоді, що для неї настав кінець світу. Дурна…

Гірко посміхнувшись цим спогадам, Сандра увійшла всередину, збираючись розглянути кабінет, але погляд мимоволі впав на його робочий стіл, і вона завмерла, відчувши, як холодний піт виступає на її лобі і долонях.

Дівчина розширила очі і, судомно вдихнувши, підійшла ближче, бачачи там те, що змусило її серце сильно схвилюватись. Там було щось біле і прямокутне. Щось, схоже на конверт. На якому стояла її заручальна каблучка.

А на білосніжному конверті почерком Дена було виведено красивими, рівними буквами ім’я.

Її ім’я.