Глава 10

Дімон надсилає мені смску: "А ти знаєш, що таке сіяж (sillage)?"

Я не знаю. В мене зараз інші турботи.

Але мені стає тепло, коли він додає: «Це аромат, який затримується у повітрі, слід на воді, враження, що залишилося у просторі».

Мама поводиться стримано та нейтрально.

Андрій пішов.

Якось непомітно для мене з передпокою зникли його гирі, а з вішалки - його куртки. Мабуть, приходив по речі, коли нас немає.

Мама поводиться стримано та нейтрально.

Я б навіть сказала - спокійно.

Напевно, "тримає марку" перед бабусею. Та, звичайно, не забула розпитувати про подробиці, на що мама відповіла коротко і ясно: «Ми розлучилися». Бабусю, природно, така відповідь не могла задовольнити.

- Цікаво, з чиєї ініціативи? - Запитала вона з викликом. Виклик, здається, помітили і я, і мама.

- По обопільній, - відповіла мама і вийшла з кімнати.

Бабуся зробила великі очі та подивилася на мене з подивом. Я зробила кам'яне обличчя. Якщо вже доводиться бути чиєюсь спільницею, то краще вже я буду на маминому боці. А то доведеться одягати піонерську краватку. Ха-ха.

Думаю, настав час повернутися до листування з Олександром. Що зараз може завадити мамі зустрітися з людиною, яка, як на мене, підходить нам за всіма статтями? Щоправда, здається поки що це тільки мені, але... Адже для того, щоб і мамі так здавалося, вона й мусить зустрітися з ним, правда?

- Знаєш, - каже мені Дімон, - я не знаю, як правильно. Правильно, напевно, було б взагалі не починати це листування, але… Якщо вже його розпочато, то, гадаю, ти повинна йому чесно написати, що ти - це ти. Тобто донька тієї жінки, з якою він нібито листувався. Напиши чесно. Подивися на реакцію. А потім стане зрозумілим, що робити.

- Розумієш, - намагаюся переконати я Дімона, - адже я обдурила його. Але мама в цьому не винна. А він може подумати, що це вона налагодила.

- Окей, тоді пропонуй свій варіант, - каже Дімон.

А я не маю свого варіанту. Хіба що піти на побачення самій і вже там зізнатися у всьому. Хоча… Навіщо висмикувати людину в інше місто для того, щоб зізнатися, що ти її обдурила? Набагато простіше та безпечніше зробити це віртуально.

Але… Як я вже багато разів переконувалась все-таки віртуальне спілкування з кимось - це не реальне спілкування. Ти не бачиш виразу обличчя співрозмовника, не чуєш інтонацій… Ну й, крім усього іншого, в інтернеті всі трохи не такі, як у житті. Хоча на словах усі кажуть, що такі самі.

- Може все-таки мамі розкажеш? - Запитує Дімон, - адже ти без неї в цьому випадку не обійдешся. Все одно доведеться зізнаватись.

- А що як він виявиться якимсь маніяком? - приходить мені на думку несподівана думка.

Дімон дивиться на мене здивовано.

- Ну тоді… Я навіть не знаю… Розумієш, він може виявитися маніяком чи просто не тим, ким ти думаєш, незалежно від того, чи розкажеш ти мамі чи ні…

У двері кімнати хтось шкребеться. Напевно, Лерка? Хоча... Вона зараз у бабусі.

- Так-так, - кажу я, відсуваючись від Дімона, який завжди мене трошки обіймає.

- О, Дімо, привіт, - каже мама, заходячи до кімнати. Яка ж вона гарна! А тут ще підфарбувалась так витончено. І сукня - як у Шерон Стоун.

- Здрастуйте, - каже Дімон, встаючи, - Ви чудово виглядаєте.

Дімон - розумниця. Мама посміхається.

- Спасибі. Дуже приємно.

За вікном темніє.

- Мені, напевно, настав час, - каже Дімон, - дуже радий був з вами побачитися.

- Взаємно, - каже мама.

Просто Версаль…

Я проводжу Дімона до воріт, і ми трохи цілуємося біля хвіртки. Взагалі міг би поцілувати мене і в кімнаті - поки ми були одні. Але... Кажуть, що хлопчики дорослішають пізніше, ніж дівчатка. Бабуся так каже. Можливо у неї старомодні погляди, і все зовсім не так?

Може бути.

- Мам, слухай, треба поговорити, - бурмочу я, заходячи до хати.

Мама сидить біля телевізора і крутить у руках пульт.

- А чого це ти сьогодні така гарна? - питаю я, сідаючи поруч. Вона справді виглядає як актриса з Голлівуду.

- Та ось вирішила сьогодні бути красивою, - усміхається мама. - Поговорімо. Про Діму?

- Не зовсім, - кажу я, - А ти кудись збираєшся?

- Ні.

- А чого так гарно нафарбувалась?

- Просто так.

- Підеш кудись?

- Трохи згодом за Лерочкою схожу.

Я набрала в легені більше повітря і розповіла мамі все про Олександра. Вибачте, але зараз у мене немає сил описувати фразу за фразою. Я просто все розповіла. Намагалася бути нейтральною. Не посипала голову попелом, але й не пишалася тим, що наробила. Якоїсь миті розмови мені здалося, що мама зараз заплаче.

Потім минулося.

Потім мені здалося, що мама зараз запитає, чи я у своєму розумі.

Вона не спитала.

Тільки сиділа, опустивши вії, і дивилася кудись у себе. Я принесла свій планшет і відкрила листування.

- Мам, ну скажи хоч щось, - попросила я.

Мама не ворушилася. Продовжувала сидіти й мовчки дивитись в одну точку.

- Дивись, яке приємне обличчя, - я почала показувати їй фотографії Олександра.

Мама подивилася на екран і відвернулася.

- Мам, ти так сумуєш за Андрієм? - Запитую я, - Ну від Костика з Женею хоч ми народилися, а від нього якась користь? Ти хочеш, щоби він повернувся?

Я знаю, що мовою острова Ява слово «лайогенік» позначає людину, яка дуже дорога, коли вона далеко, і абсолютно байдужа, коли близько.

- Життя покаже, - каже мама. - Знаєш, Мілко, про що я думаю?

- Скажи, - обережно кажу я, боячись зізнатися собі, що хмари начебто пройшли повз.

- Ось ми говоримо весь час, що кожна людина - окрема особистість, і ніхто не має права втручатися в чуже життя, і навіть у сім'ї потрібно дотримуватися рамок... Я сама це бабусі сто разів говорила, відбиваючись від її порад. І я справді вважаю, що кожна людина має право на свій особистий простір. Але, з іншого боку… Тільки найближчі люди можуть робити дурниці, які ти розумієш просто до болю. Мені тебе лаяти треба за те, що ти почала пхати ніс зовсім не у свої справи, а я розумію, чому ти це зробила. Може, моє лихо в тому, що я всіх розумію?