Глава 9

Однією з мов Конго «ілунга» - це людина, яка прощає вперше легко, вдруге - просто прощає, а в третій - не прощає зовсім.

Ніколи б не подумала, що мовою Конго можна висловити такі тонкі поняття.

Сьогодні повертається Лерка. Точніше, Женя має привезти її по обіді. Від нашого містечка до Одеси понад шістсот кілометрів, тож бабуся почала хвилюватися ще вчора. Тим більше, що у телефонній розмові напередодні ми дізналися, що у Жені в Одесі завелася нова дівчина, і Лерка там проводила час не лише зі своїм татом та бабусею, а й з його новою пасією. На бабусю це чомусь справило незабутнє враження. Я ще не навчила Лерку, що бабусі зайвого говорити не треба. Тому що вона починає хвилюватись навіть у тих випадках, коли інші люди спокійні.

При цьому бабуся зазвичай дуже ображається, якщо вона вже почала хвилюватися та турбуватися, а решта ще в нормальному стані. Іноді мені здається, що вона грає в таку гру: як це я сама тривожуся? Чого це ніхто мене не підтримує?

Причому ми з мамою можемо мало не хором переконувати її, що все гаразд, все нормально, все як завжди. Жодного ефекту на нашу бабусю це не справляє. Наче я чи мама менше хвилюємось за дитину.

Як дівчинка, правильно вихована у нашій сім'ї (у сім'ї, де немає моделі), Лерка дзвонила щодня. Мама щодня телефонувала Женеві. Все це ми у всіх подробицях переказували бабусі. Тобто причин для занепокоєння, начебто, й не було.

Але не тут було! З ранку бабуся зателефонувала нам і здивувалася, що ми з мамою спокійно спимо, коли Лерка з Женею вже в дорозі, а вона сама всю ніч не заплющила очей. Звісно, ​​після бабусиного дзвінка ми теж вже більше не зімкнули очі та стали чекати на Лерку з Женею, які на той момент від'їхали від Одеси всього на 50 кілометрів, як повідомив нам Женя. Тобто вони мали їхати ще годин шість-сім.

Бабуся нагадала нам, щоб ми не затівали ніяких прибирань, бо колись хтось із близьких у дорозі, прибирати в будинку не можна. Потім бабуся поцікавилася, чи є в нас їжа, причому сказано це було таким тоном, начебто у нас в будинку ніколи не було їжі.

Після цього бабуся в наказному порядку повідомила нам про те, що розмовляти телефоном за кермом не тільки забороняється, а й небезпечно, тому ми в жодному разі не повинні дзвонити Жені, а лише Лерці, і після кожної розмови з Леркою ми повинні доповідати бабусі, де вони знаходяться.

Андрій вийшов на кухню, коли ми з мамою пили чай, відпочиваючи від бабусиних вказівок.

Знаєте, що таке «іктсуарпок» мовою інуїтів? Це мені розповів Дімон, який легко включився у мою гру. Ще обіцяв розповісти, хто такі інуїти. А іктсуарпок - це очікування та хвилювання в ситуації, коли ви всі приготували вдома і чекаєте на гостя, а він все не йде.

- Снідатимеш? - Запитала мама Андрія.

- Ну звичайно, - пробурчав Андрій. Ні тобі «доброго ранку», ні просто «привіт». Ну з мамою він з ранку, напевно бачився, але мене міг би й привітати. Мені, звичайно, однаково, але якось це дивно. Дивно, щоби не сказати більше.

По його фізіономії було видно, що настрій у нього залишає бажати кращого.

- Вже виїхали, - сказала мама, наливаючи каву.

- Хто? - перепитав Андрій.

Ось так. Тема, яка для нас була темою номер один із шостої години ранку…

- Лерочка з Женею, - пояснила мама.

- А-а-а, - Андрій позіхнув.

Мама опустила очі.

Ненавиджу такі моменти. Я вже досить доросла, щоб відчувати, коли мамі ніяково переді мною. І мені доводиться вдавати, що я нічого не помітила. Якоїсь миті розумієш, що удавати доводиться постійно. Бачачи повну незацікавленість Андрія в тому, що займало нас найбільше, я говорю:

- Мамо, думаю, що годині до третьої повинні вже під'їхати.

- Мабуть, так, - розгублено каже мама.

- А коли він поїде назад? - Запитує Андрій, продовжуючи жувати бутерброд. І де його лише виховували?

- Я не питала, - відповідає мама, - Це має якесь значення?

- Для мене - ніякого, - чітко відповідає Андрій, і я розумію, що все це - продовження розмови, що вже відбулася колись, - Не знаю тільки, чого йому тут сидіти…

Зважаючи на все, мама нервується. Ну, до того, що бабуся додає олії у вогонь завжди, ми вже давно звикли. Але терпіти це від Андрія якось не хочеться.

Мамі, мабуть, також.

- По-перше, я не знаю, чи залишиться Женя тут хоча б на пару днів, - каже мама, - По-друге… Це зараз не відіграє жодної ролі. Головне, щоб щасливо доїхали. І, по-третє…

Я рішуче встаю з-за столу, говорю мамі «дякую» і виходжу їх кухні. Мені подобається мамин тон сьогодні. Потрібно дати їй можливість не стримувати себе через мою присутність.

Двері на кухню залишаються трохи прочиненими, тому я чую продовження розмови, сидячи у своїй кімнаті.

- То, може, мені взагалі біля воріт забрати Лерку та одразу ж відправити людину назад? Щоб зберегти твій спокій? - каже мама, - Як ти собі це уявляєш?

- Та мені начхати, - відповідає Андрій, - можеш хоч взагалі тут його поселити.

- Ти чуєш, що говориш? - Запитує мама, приглушаючи голос. Все-таки, мабуть, у неї залишилися підозри, що я чую.

- А що я такого говорю? Це ж «лерочкін тато», - Андрій продовжує кривлятися.

- Так, уяви собі. Це так. Подобається тобі це чи ні. І ти міг би це зрозуміти. Мав би зрозуміти. А не зводити себе і мене дурною ревністю.

Так, моя мама все-таки дуже інтелігентна людина. «Дурні ревнощі» - це дуже м'яка назва того, що говорить Андрій. А може, мамі хочеться, щоб це виглядало саме так?

Женя вже не вперше привозить і відвозить Лерку, причому кілька разів він ночував у свого приятеля і кілька разів - у нас. Але було це ще до Андрія… Може тому Андрія це так зачіпає?

- Та я останні дні тільки й чую «Женя сказав», «Женя планує», - роздратовано каже Андрій.

- То якщо дитина з ним? - Каже мама, - По-моєму, це природно, що зараз всі думки зайняті лише цим.

- Та мені начхати, - ще раз повторює Андрій.