Глава 8

- То, може, це про тебе написано? - питаю я бабусю, коли ми, закінчивши прибирання і, практично, склавши все назад у сервант, п'ємо чай. Я розповідаю бабусі про те, що таке «натсукаші». Японською це означає: дрібниці, які викликають у пам'яті приємні спогади з минулого. Бабусин сервант сповнений натсукаші.

- Не знаю, - каже вона, - ми після школи майже не зустрічалися. Не думаю, що про мене. Хоча… Чомусь саме мені він хотів віддати цей біль. Ти відчула, скільки там болю?

У цьому місці бабуся, мабуть, згадала, що вона запросила мене для того, щоб повеселити, а я начиталася усякого суму. З бабусею теж іноді трапляються такі проколи. Та й не лише з бабусею. Хочеш одного, а виходить зовсім інше.

- Ну гаразд… Хочеш зефіру? - Запитує бабуся. Але на її обличчі написана якась розгубленість. Не знає, чи треба було мені це читати, чи не вийшло гірше і чи не надто вона навантажила мою тонку душевну організацію. Це вона так думає, міряючи всіх собою. Не розуміє, що ми - інші. Мені шкода цього дядечка, та й шанувати було цікаво, але… У мене своїх проблем вистачає. Хоча… Бабуся й зараз дуже цікава жінка. Можу уявити, як вона зводила з розуму хлопців тоді, в 60х-70х. З цією їхньою модою - рюшечки, білі сукні, жіночні талії, сумочки на лікті, шкарпетки під туфлями. Чарівність, а не дамочки були. Особливо якщо дивитися на картинках. Одягнися так зараз - засміють.

Мені подобається сучасна мода. Але я визнаю, що раніше теж могли наголосити на тому, що хотіли наголосити.

- Ну що, залишишся в мене ночувати? - Запитує бабуся, - Якщо так, то дзвони мамі.

- Ні, піду додому, - відповідаю я.

- Ну тоді ступай, - бабуся цілує мене, і я навіть не відвертаюсь. Вона так намагалася зробити цей вечір цікавим, приємним та корисним для мене. Не її вина, що мені це було не потрібно.

- Іди, поки не стемніло, - каже мені бабуся.

Я люблю гуляти у сутінках. Вважається, що вулиці нашого міста досить освітлені, але бабуся все одно непокоїться, щоб я не ходила одна темрявою.

Я приходжу додому, дзвоню бабусі, повідомляючи, що все гаразд і відпрошуюсь у мами на прогулянку з Дімоном.

Мама відпускає без проблем. Тільки радить надіти кросівки, щоб не ламати ноги на підборах. Мені здається, вона зовсім не проти провести вечір удвох з Андрієм - Лерка поїхала, я гуляю з кавалером, бабуся, мабуть, спить із почуттям виконаного обов'язку. У мами теж, мабуть, буде добрий вечір.

Дімон теж любить наше місто. Він обплутаний всякими легендами та таємницями. Ходять чутки, що в нашій річці Єремія Вишневецький, покидаючи наші краї, затопив сто бочок із золотом. Було це років триста тому, але легенда живе й досі. Не знайшлося, мабуть, досить заповзятливої ​​людини, щоб знайти їх. За іншою легендою, за радянських часів до нас у місто приїжджали американці та пропонували почистити річку, за умови, що все, що вони знайдуть, вони зможуть забрати. А наші не погодились.

Цілком повірю. Таке часто трапляється у житті.

Ми з Дімоном любимо говорити про це.

Ще у нашому місті є Лиса гора. Як каже Дімон, Лисі гори є у багатьох містах. Це гори, де не ростуть дерева. Але у нашому місті з цим пов'язана цікава легенда. Жила тут одна багата жінка, яка влітку захотіла покататися на санях. І їй з усієї округи селяни привезли сіль - сотні мішків солі, яку висипали на горі, щоб вона кілька разів з'їхала на санчатах. З того часу на цій горі росте тільки трава, та й то - хирлява.

Ось дивна жінка!

Хоча… Раніше були інші забаганки. Ха-ха. У неї ж не було профілю в соцмережах. Вона не могла там знайти собі розваги та відірватися від дурних думок.

До речі, щодо «відірватися»…

Напевно, настав час зізнатися.

Справді, настав.

Тільки не знаю, кому зізнаватись насамперед - мамі, бабусі, Дімону чи ще комусь.

Бабуся скаже, звичайно: «Ну ти наробила справ. І де тільки були твої мізки?

Мама, швидше за все, образиться і переживатиме.

Дімон? Навіть не знаю. Хлопчики все розуміють по-своєму. Я так думаю. Хоча спілкуюся здебільшого з «дівчинками». Так, виходить, що у нас - суцільне жіноче царство, попри те, що у нас живе цей Андрій.

А сталося це кілька місяців тому. Закортіло мені зареєструватися на сайті знайомств. І розмістити мамину фотографію. Тепер уже не згадаю, що мене підштовхнуло. Здається, Андрій сказав щось, що мені не сподобалося, і я вирішила - вистачить мамі триматися за це щось, яке говорить те, що мені не подобається.

Можливо, я подумала зовсім не так, але Факт залишається фактом. Мені давно хотілося побувати на цих сайтах, де мамина подружка Людочка вже давно і, як мені здавалося, безрезультатно, шукає собі нареченого.

Я почула розмову між мамою та Людочкою про те, що на ці сайти потрібно ходити не для того, щоб вийти заміж, а для того, щоб у твоїй орбіті були присутні чоловіки, яких важко знайти та зачепити у реальному житті - в наш час у наших краях.

Особливо в такому маленькому містечку, як наше.

Людочка, яка працювала інженером на швейній фабриці, ясна річ, страждала від того, що в її орбіту не потрапляли чоловіки взагалі.

Звичайно…

Вона сама займала одну із «чоловічих» посад на цій фабриці. Робітники-вантажники в рахунок не йшли, як я зрозуміла, а решта - швачки - були жінками.

У глибині душі (як я зрозуміла) Людочка хотіла зустріти іноземця, який забрав би її в далекі краї - всю таку інтелігентну, та ще й з інженерною освітою, та й дуже симпатичну даму, яка чудово вміла консервувати огірки. Але коли один із дотепників порадив їй не розумничати, а (якщо вона прямо не розуміє, що саме йому потрібно від неї) створити швейний хор під назвою «Коса бійка», Людочка прийшла до мами радитися, чи не видалити їй анкету з цього сайту.

Мама прийняла проблеми Людочки дуже близько до серця, і була готова її підтримати. Що ти можеш їй порадити? - Запитує бабуся, коли мама розповідає їй про пригоди подружки на сайті знайомств.