Глава 5

Мама Форреста Гампа казала йому: «Людина дурна настільки, наскільки безглуздо вона чинить».

Що сьогодні було!

У бабусиному музеї вирішили відкрити виставку місцевих художників, в одному із залів. Не знаю, чим керувалося міське начальство, можливо, тим, що в музей практично ніхто не ходить (всі школярі вже сходили по два-три рази, а більше ходити нікому), а з художниками, може, у людей і виникне бажання, ще раз відвідати таке чудове місце.

Одним словом, спочатку ми з бабусею були раді, бо це була приємна робота - підготувати зал, зустріти художників, які притягли свої мистецтва, і разом із нами почали їх розвішувати. Причому вони слухали та радилися, як і де можна зміцнювати картини, щоб нічого не пошкодити. Бабуся будь-якого художника може поставити на місце і вказати йому, що він знаходиться в музеї.

А музей, як відомо, місце не просте - будь-який черепок може бути історичною спадщиною та надбанням, навіть якщо ви тридцять разів пройдете повз цей черепок і не звернете на нього уваги.

Художники поводилися дуже пристойно. Сказали нам, що до нашого міста збирається якесь київське начальство, і, можливо, це начальство навіть відвідає бабусин музей та їхню виставку.

Якийсь маленький чоловічок з міської адміністрації покрутився з нами хвилин двадцять, але коли зрозумів, що ми з бабусею чудово справляємося з художниками, поїхав у свою адміністрацію, попередивши нас, що ввечері, можливо, в музей заїде наш мер, щоб подивитися, чи все в порядку.

Художники - всі, як один - вдали, що їм немає жодної справи до візиту мера, і взагалі, вони вище за будь-які адміністративні правила, але бабуся почала нервувати.

В моє завдання входило взяти список усіх робіт з іменами художників, побігти до школи, набрати весь список на комп'ютері, роздрукувати на принтері тридцять два папірці з назвами робіт (у школі був пристойний безплатний кольоровий принтер), прибігти назад та прикріпити ці підписи під кожною роботою, замінивши стікери, що наліпили самі художники під своїми картинами.

Ну, ви розумієте, щоб не дай Боже, ніхто нічого не переплутав. Я думаю, що Рембрандт із Брюлловим не так би тряслися над своїми картинами, як наші місцеві обдарування.

Бабуся нервувала, але вдавала, що вміє вести справи з художниками, які (з погляду класики та за визначенням) мають бути дуже творчими людьми.

Тим більше серед них виявилося двоє її колишніх учнів!

Тож спільну мову з художниками було знайдено, та й, як виявилося, вони мало чим відрізнялися від простих людей - жартували, сміялися, виходили покурити, загравали зі мною.

Якби бабуся демонстративно в перші п'ятнадцять хвилин їхнього перебування в нашому музеї разів п'ять не згадала той факт, що я ще навчаюсь у школі, можливо, і в мене, і в них було б більше підстав познайомитися ближче. А так… їхній інтерес одразу ж звівся до якихось поблажливих жартів, а я почала злитися на бабусю за те, що вона просто стала на заваді тому, щоб я стала чиєюсь музою.

Ну і добре!

Покрутившись серед них для пристойності ще півгодини, я взяла список і пішла до школи.

Ось що означає жити у маленькому містечку!

Спочатку я зустріла Дімона, який хотів нав'язатися в помічники, але я якось не бачила його серед нашого високохудожнього товариства, тому сказала, що чудово впораюся сама і мені треба поспішати, бо ввечері в музей завітає сам мер.

Потім я зустріла маму, яка виходила з магазину, який у нашому місті називається «Бутік», але, звичайно, до справжніх бутіків він жодного стосунку не має.

Просто пристойний магазин з одягом, взуттям та всякими аксесуарами у вигляді парасольок, годинників, краваток тощо.

Пристойний за нашими мірками.

Мама йшла дуже задоволена та несла в руках гарний подарунковий пакет. Ми цмокнулися в щічки (як належить і заведено у нас в сім'ї), і я відразу ж засунула носа в пакет.

- Дивись, що я Андрюшці на день народження купила, - мама показала куточок красивої сорочки, довгу коробочку з краваткою та віскі у дорогій упаковці.

- Думаєш, оцінить? - Запитала я, намагаючись не образити маму і, в той же час, відчуваючи легку досаду.

Просто я знаю скільки коштує віскі.

Мама посміхнулася.

- Сподіваюсь так.

- Ну і добре, - мені ніколи було довго розмовляти та обговорювати мамині покупки, - я в школу йду, назви друкувати.

- Як там у вас? Встигаєте?

Мама, звичайно знала, чим саме ми сьогодні займаємося з бабусею.

- Встигаємо, - я махнула мамі рукою, - та ще й мер повинен приїхати ввечері.

- Ого, який у вас рівень, - оцінила мама з посмішкою.

Ну, я ж для цього і сказала!

Після цього, на щастя, я вже нікого зі знайомих не зустріла, спокійно дійшла до школи, домовилася з охоронцем, щоб він пустив мене до комп'ютерного класу (а була - неділя!), похвалила себе за те, що ще у п'ятницю домовилася з учителем інформатики, щоб він попередив охоронця, швиденько набрала весь текст, роздрукувала, і, похваливши себе за оперативність та діловитість, повернулася ще раз за сумкою, яку я забула в кабінеті, і рушила назад.

Дорогою мені двічі перебігла дорогу кішка. Щоправда, не чорна і «в підлозі», але після повернення за сумкою було якось ніяково.

Іноді знання допомагає, іноді - заважає.

Так мама пришиває якийсь ґудзик у воскресіння (не знаючи про те, що це - гріх), і все нормально доти, доки не прийде бабуся і не повідомить про те, що неділями шити не можна. І якщо потім якась склянка розіб'ється (що саме по собі вже - на щастя, якщо не побризкати водою… якщо побризкати та сказати «на щастя», то так і буде - на щастя), то бабуся обов'язково скаже: «Ось бачиш! Не треба було шити!

Бабуся любить знаходити зв'язок навіть там, де його немає.

Мене це дратує, але певною мірою в цьому сенсі я на неї схожа.

Я безнапасно дісталася музею. Благо у нашому містечку відстані такі, що за півгодини його можна вздовж і впоперек обійти - більше маршрутки чекатимеш, якщо хочеш під'їхати.