Глава 4

Ще однією визначною пам'яткою нашого міста є краєзнавчий музей, в якому працює бабуся. Я думаю, такі музеї є у ​​кожному районному центрі. Але оскільки це моє місто, моя бабуся та мій музей, мені здається, що воно - особливе.

Між іншим, саме в нашому місті провела своє дитинство Ганна Петрівна Керн - та, якій Пушкін присвятив «Я пам'ятаю чудову мить». Ось дивно, так? Жила собі жінка, як усі… Зустрів її великий поет… Покохав… Чи що там було? Не пригадую вже. Нині різне пишуть.

І тепер ціле місто пишається тим, що навіть не цей поет, а ця жінка провела тут не все життя, а шматочок свого дитинства. Дивно, правда? Навіть вулицю на її честь назвали. Ось що означає бути музою!

І, тим щонайменше, у нашому місті кожен знає, що батьківська садиба Ганни Керн розташовувалась у дуже мальовничому місці на схилі гори, а тераси цієї садиби спускалися до річки Сула серед липових та дубових гаїв. А її дід належав до старовинного українського козацького роду, за багаторічну службу отримав чин справжнього статського радника та й став спадковим дворянином. Точніше, його потомство стало мати право на дворянство. А дітей у нього було цілих 22! Нормально, так?

Так ось, Ганна Керн народилася у сім'ї молодшого сина, який на той момент був ватажком дворянства у нашому місті. А суспільство було! Новицькі! Кочубеї! Від одних імен прямо пахне старовиною та історією.

Вона ходила балами та багато читала. І коли в нашому місті розквартирувався якийсь кінно-єгерський полк, шанувальникам Ганни Петрівни не було числа. Але… Татко вирішив видати її заміж за 52-річного генерала Керна, про якого вона напише пізніше у своїх спогадах «від люб'язностей генерала мене нудило…»

Можу собі уявити! Якщо її нудило від ласки на балу, то що було потім! Все-таки в наш час все трохи правильно: якщо тебе від когось нудить на самому початку, то навряд чи тебе хтось змусить вступати з ним у стосунки.

Ось прямо не знаю, які тут можуть бути обставини.

Вінчання Анни з Єрмолаєм Керном відбулося 1817 року в Лубенському соборі. Уявляєте, у нашому місті був собор!

А потім, через кілька років на набережній Фонтанки в салоні Олениних відбулася її зустріч з Пушкіним, який сидів позаду неї та говорив «Чи можна бути такою гарненькою!»… Потім зустріч у Тригорському, де було написано ту саму «чудову мить» і де, за моїм припущенням (уже цього точно ніхто перевірити не зможе), між ними все і сталося …

Потім було листування. Він не зберігав її листи, а вона дуже зберігала кожне послання від нього. На старості років їй довелося продати листи Пушкіна по п'ять карбованців на штуку. Чудові миті теж залишилися в минулому.

Адже він писав їй: «Ви запевняєте, що я не знаю вашого характеру. А яке мені до нього діло? Дуже він мені потрібний! Хіба у гарненьких жінок має бути характер? Головне - це очі, зуби, ручки та ніжки…»

Зараз би додали ще попу, груди та підкачані губи, я думаю. А в ті часи... Ах-ах, очі, ручки…

«Як поживає ваш чоловік? - Писав їй Пушкін, - Сподіваюся у нього був ґрунтовний напад подагри через день після вашого приїзду? Благаю вас, божественна, пишіть мені, любіть мене…»

Нормально? Значить, Пушкіну можна? А нам кажуть, що звичаї тепер інші!

Коли помер Керн, Ганна вийшла заміж за свого троюрідного брата, який був на 18 років молодший. (А Андрій молодший за мами всього на 10 років!) Вони жили в бідності та поневіряннях, але молодий чоловік Ганни писав їй: «Дякую тобі, Господи, за те, що я одружений! Без неї, моєї душечки, я б зневірився, нудьгуючи. Все набридає, крім дружини, і до неї однієї я так звик, що вона стала моєю потребою! Яке щастя повертатись додому! Як тепло, добре в її обіймах!..»

Цікаво, що вона такого робила, тримаючи його в обіймах, щоб так писати? Але про це листи, на жаль, мовчать.

Люблю слово "на жаль"... Багато що пояснює без інших слів.

З приходом інтернету наші нащадки також, напевно, зможуть почитати наші листи. Якщо захочуть, звісно. Котики, Фіксики, порно, політика, як заробити мільйон, та як підчепити хлопця, не виходячи із зони комфорту… Ось вони - теми наших днів.

«Бідність має свої радості, і нам завжди добре, тому що в нас багато кохання… може бути, за кращих обставин ми були б менш щасливі, - писала Ганна про своє життя з другим чоловіком, - Ми, зневірившись придбати колись матеріальний достаток, дорожимо всяким моральним враженням і ганяємося за насолодами душі та ловимо кожну посмішку навколишнього світу, щоб збагатити себе духовним щастям. Багачі ніколи не бувають поетами ... Поезія - багатство бідності...»

Нда…

Ви можете запитати, звідки я все це знаю, і чому так сміливо цитую листи?

Все дуже просто! Як я вже сказала, моя бабуся, відпрацювавши вчителькою російської мови та літератури у школі тридцять років, на пенсії пішла працювати наглядачкою краєзнавчого музею і, за допомогою (точніше, за підтримки) нашого мера, продовжує дивувати. Спочатку в нашому музеї був зовсім маленький куточок про Анну Керн - фотографія садиби, яка не збереглася, і кілька слів про неї та Пушкіна. Бабуся показувала мені передруковані на машинці скуйовджені листочки з копіями листів, які зберігалися в запасниках музею. Я ще тоді їх вивчила та переписала.

А тепер у музеї є цілий стенд, і бабуся, хоч і працює наглядачкою, а не екскурсоводом, може розповідати про це годинами.

До речі, другий чоловік Ганни Керн, Марков-Виноградський, писав про моє місто: «Лубни розкинулися на пагорбах і терасах високого правого берега річки Сули, що впадає в Дніпро. Вони чудові ботанічним садом і казенною аптекою, заведеною Петром I. Вони, крім бруду, у якій тонуть й собаки, і коні та навіть іноді люди - бувають такі випадки - є бібліотека для читання! Та й крім цього Лубни варті зауваження щодо свого стародавнього мальовничого стану та прекрасного клімату. Мабуть, тут у давнину промишляли лубом, а може, як дехто думає, любов'ю, і від того і місто отримало свою назву».