Я надіюсь...ти не одружений

Їхній поцілунок був довгим і глибоким, немов хтось на мить зупинив час. Сніжана відчула, як серце шалено калатає, а його руки впевнено й ніжно водночас притискають її ближче. Вечеря лишалася осторонь — вони обоє знали, що зараз головне не їжа.

Вечір поступово розчинився в пристрасті. Її бордове плаття ковзнуло на підлогу, він відкинув сорочку, і в їхніх рухах було все — і шалений потяг, і жадоба тепла, і те, що давно назріло між ними. Вони губилися в дотиках, смаку поцілунків і шепоті подихів, немов це був єдиний спосіб вижити.

Коли все затихло, Максим підвівся й тихо вийшов на балкон. Він закурив, дивлячись на нічне місто. Його силует, окреслений світлом ліхтарів, виглядав сильним і водночас замисленим.

Сніжана, загорнувшись у м’який плед, підійшла до нього. Її босі ноги торкалися холодної підлоги, але вона не звертала уваги. Притулилася до його грудей, відчуваючи запах диму, змішаний із його парфумом.

— Я надіюсь… ти не одружений? — її голос був тихим, але кожне слово різало повітря, мов лезо.

Максим здригнувся. Попіл  відірвався від цигарки , і тліючий попіл розсипався на плитці. Він повернувся до Сніжани, його очі потемніли від несподіванки. Взяв її за плечі й, немов боячись, що вона відсторониться, посадив собі на коліна у кріслі.

— Як ти могла таке подумати? — сказав він, майже різко, але водночас з болем у голосі. — Я ніколи не був одружений. У мене немає дітей. Я холостий. Ти справді думаєш, що я міг би прийти сюди, до тебе, маючи іншу?

Сніжані було гірко й соромно водночас: її запитання могло його образити, і все ж вона не могла його не поставити. Десь глибоко в душі жевріла полегшеність — у неї немає суперниці, вона не руйнує чужої родини. Але слова Максима прозвучали гостро, і їхній присмак виявився гіркішим за найтемніший шоколад.