19. Підготовка

Цілий день Сніжана готувалася до приходу Максима. Це була всього третя їхня зустріч, але їй здавалося, ніби вони знають один одного вічність. Вона не лише підготувала себе до розмови — одягнула гарне плаття кольору бордо, ніби п’янка вишня, підвела очі темно-коричневим олівцем, що підкреслював її вираз — спокусливий і ніжний водночас — а ще приготувала вечерю: у духовці вже допікалася курка, на столі стояли салат і картопля. Вона знала, що він скоро прийде голодний з роботи; чекала його, відчуваючи, що от-от почує стук у двері. Вона чекала його так, як жінки чекають своїх чоловіків.

Раптом їй здалося, ніби по сходах хтось піднімається: топ-топ-топ. Вона підбігла до дверного вічка і побачила, як Максим піднімається, несучи квіти й вино. Вона зобразила, ніби не чекала його — хоча це було далеке від істини — і швидко побігла до вітальні, аби влаштуватись на дивані. Дзвінок у двері порушив тишу. Вона тихо увімкнула спокійну музику й підійшла відчиняти.

Максим протягнув їй той самий букет, про який вона побачила а в дверному вічку кілька хвилин тому. Вона зблиснула усмішкою, взяла квіти й вдихнула їхній аромат. Максим наблизився, його щока була трохи холодна; легка щетина торкнулася її гладкої, ніжної шкіри. Поцілунок був п’янким — вино в ту мить вже не було їй потрібне, бо вона просто п’яніла від того, що він був поруч.

Сніжана запросила його всередину. Максим, ніби вдома, поставив пляшку вина на стіл і тихо сказав:

— Я скучив.

Ці слова промайнули в кімнаті як маленьке зізнання; в її грудях щось стислося. Вона хотіла відповісти, але в горлі зупинився теплий клубок.

Він уважно оглянув кімнату, відчув запах допеченої курки та картоплі, і на його обличчі з’явилася ледь помітна усмішка.

— Ти готувалась, — промовив він, і в голосі була не просто констатація — це було визнання: для нього це важливо.

Вони сіли за стіл. Сніжана налила йому вина, сама залишила келих порожнім. Її погляд час від часу ковзав до нього: вона вивчала кожен рух, кожну усмішку, ніби намагалась запам’ятати його до дрібниць.

Розмова текла легко; між словами ж все одно відчувалася невидима нитка тяжіння. Коли він поклав руку їй на пальці, Сніжана вже знала — цей вечір не завершиться за столом.

Вони сміялися, говорили про дрібниці, про роботу, про випадкові історії з життя, але під кожним реченням сиділо те, що не вимовлялося: бажання, піднесення, страх втратити мить. Коли музика в кімнаті стала тихішою, Максим притянув її ближче, і їхній поцілунок був великим, немов зупиняв час.