17.Розмова з подругою

Сніжана обережно підняла чашку до губ і сьорбнула гарячої кави, намагаючись виграти хоч кілька секунд тиші. Погляд блукав по кав’ярні — дерев’яні полиці з книжками, керамічні горщики з зеленню на підвіконнях, повільний рух офіціантки між столиками. Але ця затишна картинка не могла приховати того, що в грудях клубком згорнулося хвилювання.

Вона не знала, з чого почати. Все, що сталося, здавалося таким далеким і нереальним, ніби це був сон, у який вона впала випадково, а прокинутися не змогла.

— Ти мені нічого не хочеш розказати? — Юля нахилилася вперед, погляд її став уважним, майже пронизливим.

— Хочу, — невпевнено відповіла Сніжана, відчуваючи, як серце починає калатати швидше.

— Ну, так… я слухаю! — Юля відкинулася на спинку стільця, схрестивши руки, і поглядала на подругу з тією сумішшю цікавості та недовіри, яка змушує відчувати себе під мікроскопом.

Сніжана глибоко вдихнула, ковтнула ще ковток кави, щоб зволожити пересохле горло, і почала:

— Я… навіть не знаю, як це пояснити. Мене наче запаморочило… Коли я побачила його… — вона ненадовго заплющила очі, згадуючи. — Його уста… вони потягнулися до мене, і я просто… не змогла відмовити. Це було так швидко, так природно… Він такий пристрасний, гарячий…

Вона зніяковіло усміхнулася, ніби просила пробачення за те, що вимовляє ці слова.

— Він був… неперевершений, Юлю. І я… я не втрималася. Ми… — вона на мить зам’ялася, — ми переспали.

Юля не перебивала, лише трохи примружилася.

— Ранок… — продовжила Сніжана, — був чудовий. Ми попили кави, поснідали разом… все здавалося таким… правильним, ніби так і мало бути.

Між ними на кілька секунд запала тиша, але цього разу вона була важчою, ніж на початку. Юля повільно зробила ковток зі своєї чашки, а тоді примружилася ще сильніше.

— І це все? — запитала вона майже буденно, але в її голосі прозвучала нотка скепсису. — Ти впевнена, що нічого більше не хочеш мені розказати? Бо виглядає так, ніби ти щось приховуєш.

Сніжана нервово проковтнула. Пальці самі собою почали крутити ручку чашки .

— Є… ще дещо, — тихо сказала вона. — Максим попросив… щоб наші стосунки залишилися в таємниці.

— Що? — Юля випросталася на стільці, брови її злетіли вгору. — В таємниці? Ти серйозно?

— Так. Він сказав, що… так буде краще.

— Краще для кого? — різко перебила Юля. — Для нього, очевидно!

Її голос став різкішим, а в очах з’явився блиск, який Сніжана добре знала: це був початок Юлиної тиради, від якої не врятуєшся.

— Сніжо, це дико! — Юля поклала долоню на стіл, нахилившись уперед. — Що це означає? Що він приховує? Може, в нього є сім’я? Діти? Дружина? Може, він у відрядженні, а потім просто поїде, і ти залишишся ні з чим? А він навіть не подумає, що тобі боляче!

— Юлю… — спробувала втрутитися Сніжана, але подруга вже розійшлася.

— Ні, ти мене послухай! — продовжила Юля. — Це не нормально, коли чоловік одразу ставить умову — "ніхто не має знати". Це або гра, або він уже з кимось пов’язаний. І, вибач, але такі історії закінчуються тим, що жінка лишається з розбитим серцем,вагітною , а він — повертається до свого комфортного життя.

Сніжана опустила погляд у чашку, спостерігаючи, як на поверхні кави повільно коливається тонка пінка. Їй було боляче чути це, але ще болючіше було визнати, що в словах Юлі є сенс.

— Але ж він… інший, — тихо прошепотіла вона. — Він не схожий на тих, хто просто грається.

— Усі вони так виглядають на початку, — відрізала Юля. — Бо якби вони одразу показували своє справжнє обличчя, ми б і близько не підійшли.

Сніжана відчула, як у грудях стискається важкий камінь. У голові почали прокручуватися кадри минулої ночі: його теплі руки, тихий сміх, слова, сказані пошепки. І водночас — Юлині підозри, які тепер починали виглядати лячно правдоподібними.

— Я просто… не знаю, що робити, — зізналася вона. — Мені з ним добре, але…

— Але? — Юля нахилилася ще ближче.

— Але ти маєш рацію… це дивно.

— Це не просто дивно, це червоний прапорець, — твердо сказала Юля. — І я не дам тобі загрузнути в цьому.