12 Я не хочу щоб цей ранок закінчувався

Сніжана прокинулася першою. Прокинулася не від шуму, не від світла, а від тієї тиші, що буває тільки на межі ранку — коли світ ще не зовсім прокинувся, але вже більше не спить.

Її погляд, ще сонний, м’який, упав на Максима. Він лежав поруч, розслаблений, злегка притиснувшись до неї, мов шукав її тепло навіть уві сні. Дихав рівно, глибоко. На обличчі — спокій, що приходить лише вночі, коли душа роззброюється.

Вона не могла відірвати погляду.

Його риси були чіткі, мов вирізані з теплого мармуру. Брови — густі, злегка вигнуті, мов тонкі мазки пензля східного художника. Вони надавали його обличчю тої мужності, яка не потребує демонстрації. Довгі, темні вії спочивали на щоках, створюючи химерну м’якість у цьому образі сили. Високі вилиці, пряма лінія носа, і трохи опуклі, гарно окреслені губи — все це здавалося таким чужим і знайомим одночасно.

Максим був красивий по-особливому — його зовнішність носила в собі щось східне: від кавказької гордості до арабської пристрасті. Наче зійшов із полотна давнього поета, який описував коханців у місячному саду з жасмином. Його шкіра мала приємний оливковий відтінок, який тепер, у м’якому світлі ранку, здавався майже золотим.

Сніжана простягнула руку, не торкаючись — лише провела у повітрі кілька сантиметрів над його обличчям, ніби боялася порушити це чарівне видіння. Їй хотілося запам’ятати все: вигин його брів, маленьку родимку біля скроні, ледь помітну ямочку біля вуст, яка проявлялась, коли він усміхався. Це була краса, що не викликала заздрості — вона зачаровувала, запрошувала довіритися.

Її серце билося тихо, але впевнено — так, ніби говорило: ось, це мій спокій, це мій шторм, це моя пристрасть і моя тиша.

І хоч вона не знала, що принесе новий день — зараз, у цю мить, він був тільки її. Її Максим. Її ранок.

-я не хочу щоб цей ранок закінчувався - подумки глянула ще раз Сніжана на Максима