11 Ранок

Настав ранок. Він прийшов тихо, майже несміливо, як перше пробудження після ніжного сну. Сонце, ніби золотий художник, мазками теплого світла торкалося дахів будинків, зігрівало ще вологі після нічного дощу ліхтарі та дахи припалих листям автівок. Повітря було густим від аромату прілого листя, каштанів і ранкової кави, яку вже готували у вікнах, що світилися м’яким жовтим світлом.

Вулиці оживали. Люди квапливо крокували тротуарами, ховаючи руки в кишенях, загортаючись у шарфи, дихаючи туманним повітрям, що злегка щипало за щоки. Бабине літо трималося останніми подихами — тонкими, майже невидимими нитками павутиння, що тягнулися між гілками дерев, ловлячи сонце, мов спогади літа.

Під ногами шелестіло і потріскувало опале листя. Воно жовтіло, рудішало, де-не-де мало вкраплення червоного — мов фарби, якими природа вимальовувала прощальну картину. Каштани, ще в колючих сорочках, скочувалися до краю тротуару, розбиваючись під чиїмись черевиками. Іноді чулося, як жолудь стиха відскакує від каменю, ніби стукаючи у двері нового дня.

Автомобілі неквапливо проїжджали повз, наїжджаючи на калюжі, розкидаючи у боки холодні бризки. Вода летіла в повітрі, блискаючи на сонці, залишаючи візерунки на асфальті, немов хтось писав ранкову симфонію руху та звуків.

Повітря було напоєне очікуванням — чимось невловимим, але дуже знайомим. Можливо, новим початком. Можливо, прощанням. Це був саме той ранок, коли все виглядає трохи інакше, трохи глибше — ніби світ став на мить чутливішим, тихішим, щирішим.

І десь посеред цього звичайного міського руху, поміж бризок, каштанів, калюж і шелесту листя, світ дбайливо тримав у долонях історію двох людей, яким належав цей ранок.