9.Дощ

Сніжана стояла під дверима, шарудячи рукою в рюкзаку. Вже звично пальці ковзали по підкладці, торкаючись улюбленого бальзаму для губ, складеної записки з замітками, обгортки від льодяника...
— Один карман... другий... третій… — промовляла подумки, ніби намагаючись приборкати безлад. І ось — знайомий металевий дзвін. Ключі. Витягнувши їх, вона злегка стиснула в долоні, затримавши погляд.
— Ось вони... — прошепотіла майже не чутно. Усмішка пробігла по вустах, але швидко згасла. Її очі видали маленький жаль: ця зустріч могла бути більшою. І цікавішою. І теплішою.

Двері клацнули, і з квартири миттю вибіг її песик — хвостате щастя, що щодня зустрічало її з тією ж щирістю.
— Привіт… — протягнула вона кожне слово, з ніжністю та втомленим усміхом, — я тобі принесла щось смачненьке.
Песик завмер біля її ніг, поки вона розпаковувала пакетик із ласощами. Улюблене місце — кухня. Там у нього була маленька ганчіркова подушечка, а поруч — мисочка з підписом «Штормік».

Скинувши з себе пальто та розв’язавши шарф, Сніжана знову взяла в руки цукерки, які залишив Максим. Провела пальцем по золотистому напису «Amour» — символічно, з іронією, з теплом, яке, як не дивно, лишилося після цього короткого візиту.

«Любов — це найкращий спосіб втратити самовладання» — згадалось їй, здається, то був Анрі Бек.
Або, може, ближче до неї зараз інше:
«Ах, якби кохати й коханим бути — одночасно, щиро й на все життя…»
А ще краще —
«Кохання — це дощ. Ти не бачиш, коли він починається. Але коли змокнеш — вже пізно щось робити».

У квартирі тихо. Лиш шум дощу за вікном додавав цьому вечору особливого спокою. Вона приготувала собі гарячий шоколад, вдягнула теплий светр, взяла плед і повільно, неквапом вийшла на свій балкон, що вона ніжно називала терасою.

Там, між квітами — плющем, що оплітав металеву огорожу, яскравими петуніями в горщиках і лавандою — стояли два крісла й круглий столик. Усе було у відтінках приглушеного оливкового. Старовинний світильник ледь поблискував міддю, як щось із XIX століття — її улюблена епоха в інтер’єрі. Цей балкон був наче портал у інший світ — лісовий, затишний, безтурботний.

Сніжана запалила тонку цигарку. Дим м’яко вплітався у повітря, змішуючись із ароматом вологої землі та дерев, що пахли за вікном.
Дощ не припинявся. Краплі били по перилах, по листю, по підвіконню, але не голосно — ніби йшли навшпиньки. Цей дощ не поспішав, ніби в нього була своя особлива місія — зберегти тишу, не злякати щось ніжне і ще несформоване між двома людьми, які щойно почали відкриватися один одному.

Вона вдивлялася в темряву за межами балкона, уявляючи, як би це могло бути, якби Максим залишився.
Зробив би ковток шоколаду, щось сказав би з усмішкою. Може, торкнувся би її руки — випадково, м’яко.

Але замість нього — ніч. І дощ. І трохи самотня цигарка.
Та Сніжана вміла бути одна. Вміла пити шоколад і знати — усе ще попереду. Навіть якщо це «все» зовсім інше, ніж вона собі уявляла кілька годин тому.