8.Робота

Прогулюючись від магазину до будинку, вони йшли затишними селищними алейками, обсадженими тополями й ялинами. Над деревами ще тліло ніжне серпневе світло, але повітря вже мало осінній присмак — пахло вологими листям, хвоєю, деревиною, яка всотувала в себе перші натяки на сезон дощів.

Небо раптово потемніло, й невдовзі великі, важкі краплі дощу повільно й ритмічно почали спускатися з хмар. Вони не падали — скоріше ковзали, м’яко торкаючись кожної поверхні, ніби світ боявся потривожити ту крихку гармонію, яка щойно зароджувалась між двома незнайомцями, що ставали чимось більшим.

Максим мовчки дістав із сумки компактну чорну парасольку й розкрив її. Сніжана спершу хотіла відступити, але він упевнено зробив крок ближче.

— Іди під парасольку, не варто промокати, — сказав м’яко, з тією притаманною йому невимушеністю.

Вони пішли поряд, так близько, що Сніжана відчувала тепло його плеча. Ще кілька днів тому вона й подумати не могла, що отак — просто під дощем — йтиме поруч із кимось, хто не викликає тривоги, страху чи ніяковості. Їй було добре, спокійно. Навіть дощ здавався частиною цього моменту, а не перешкодою.

 "Кохання — мов метелик: торкнешся — і воно тремтить, занадто схопиш — і воно зламається…" — Рабіндранат Тагор

Її думки віддалено линули, коли Максим озвався:

— Гарно пахне дощем… сосною… і тобою, — сказав напівжартома, а потім додав серйозніше: — Осінь має свою магію.

Вона лише посміхнулась. У цьому було щось дивне — не схоже на побачення, не схоже на випадковість. Наче вони обидвоє давно це переживали, але щойно вперше зустрілися.

Нарешті підійшли до будинку.

— Ось тут я живу, — сказала Сніжана, показуючи рукою. — Третій під’їзд, третій поверх, квартира №30. Все на «три» — легко запам’ятати.

— Як хотів би, то точно не забуду, — посміхнувся Максим. У його погляді з’явилася тепла іронія.

Він чемно притримав двері під’їзду, і вони зайшли всередину. Повітря тут було сухе, з ледь вловимим запахом акрилу й пилу. Максим озирнувся, вдивляючись у розписані стіни.

— Хмм… а я дивлюсь, художника можна пізнати ще до того, як зайти в квартиру?

На стінах під’їзду справді красувались цілі композиції: одна — з квітами й птахами, інша — абстрактні обійми кольору.

Сніжана ніяково всміхнулась:

— Винна. Це було настрійне натхнення. Якось не могла зупинитись — і розмалювала спочатку свою стіну, а потім і сусідську. А вони ще й подякували.

— Ну, я в захваті. Дуже атмосферно, — відповів Максим і підняв брови.

Підіймаючись сходами, вони говорили ще про дрібниці, але раптом задзвонив телефон Максима. Він вибачився, зупинився, і на кілька кроків відійшов убік. Тон його голосу одразу став суворішим. Сніжана вловила кілька слів — «зараз», «невідкладно», «я вже йду».

Він повернувся з притлумленим виразом обличчя. В його руці — коробка з цукерками, яка залишалась незмінною з моменту виходу з магазину.

— Сніжано, вибач, мене терміново викликають. Є нагальні справи по роботі, які не можу відкласти. Але я обов’язково зайду ще раз. Я дуже хочу побачити твої роботи.

— Звісно, — відповіла вона, трохи зніяковіло, але з розумінням. — Робота — це святе.

Він простягнув їй коробку:

— До тієї самої кави… на потім.

Коли Максим вже спускався сходами вниз, Сніжана ще кілька секунд стояла нерухомо. У голові виникала дивна думка: «А якщо це не востаннє, коли робота стане між нами?»

Щось тонке, майже непомітне — наче павутинка бабиного літа — сіпнулось у повітрі. І знову запахло дощем.