7.Магазин

— Ой, пробач, не хотів налякати, — посміхнувся Максим, трохи нахиливши голову. — Привіт.

— Привіт, — відповіла я, й серце чомусь зробило невеличкий кульбіт. — Не очікувала тебе тут побачити.

— Я теж, чесно кажучи, не думав, що у селищі буде такий гарний художній магазин, — озирнувся він довкола. — Що вибираєш?

— Нові фарби, — відповіла я, обертаючи в руках тюбик оливкового акрилу. — Потрібно оновити палітру.

— До речі, оця серія, — Максим потягнувся до полиці, — дуже гарно лягає на полотно. В мене знайома оформлює інтер’єри й сама пише картини, то вона тільки ці й бере.

Сніжана посміхнулась.

— Так, я теж ними користувалась. Насичений пігмент, швидко сохне, і фактура дуже глибока виходить. — Вона трішки задумалась. — Напевно, залишусь на цьому варіанті. Дійсно найкраще виходить.

— А можна подивитися твої роботи? — несподівано запитав Максим.

Я спочатку здивовано зиркнула на нього, але потім ледь помітно посміхнулась. Я згадала вчорашнє прибирання, і в голові промайнула думка: «Добре, що поприбирала. У художника бардак — це норма, але не тоді, коли гість вперше приходить у дім».

— Так, звісно. Якщо маєш час, можемо пройтися до мене, — сказала вона спокійно, та всередині трохи тремтіла. — Покажу тобі свої картини. І, до речі... у мене вдома вариться найсмачніша кава в усьому селищі.

Максим засміявся.

—Звучить як офіційне запрошення! Як я можу відмовитись?

Він швидко повернувся до каси, взяв невеличку коробку шоколадних цукерок із  вітрини , що стояли біля каси.

— Щоб було до кави, — сказав, підморгнувши. — Йдемо?

— Йдемо, — відповіла вона, й обидвоє вийшли з магазину.