5.Несподівана зустріч

— Мабуть, подруго… я закохалась, — видихнула я, ніби зізнаюсь у чомусь інтимному й потаємному. Сказала це неспішно, з особливою інтонацією, заздалегідь знаючи, яку бурю емоцій зараз побачу.

Юля — моя найкраща подруга, та ще й неймовірно емоційна людина. Її важко здивувати, але якщо це вдається — вона вибухає, мов феєрверк.

— Що?! — її очі округлились, і ще до того, як я встигла щось додати, посипалися запитання, наче з кулемета: — Хто він? Де проживає? Звідки? Ким працює? — Вона подалась вперед, її лице аж сяяло від зацікавлення. — Розказуй усе! Я хочу ВСЕ знати! — Юля буквально засяяла, у голосі бриніли нетерплячка й щастя. Її очі світились, мов у дитини перед подарунками.

— Ну… його звати Максим, — почала я спокійно, намагаючись не сміятись. — Він працює на якійсь високій посаді… — я задумалась, бо сама толком ще нічого не знала. — Наскільки високій — не впевнена, але, схоже, конкуренція в нього є. А знаєш, що найдивніше? — я ледь стримувала сміх. Справді, це вже було схоже на сюжет якоїсь романтичної комедії. — Я вже знайома з його колишньою… і навіть знаю, як її звати — Олександра!

Юля на мить завмерла, і в її очах відбилося потрійне «ого». Брови злетіли вгору, рот відкрився в усмішці, а потім вона вибухнула сміхом. Настільки щиро й голосно, що кілька людей за сусідніми столиками обернулися. І я її не виню — ситуація дійсно з розряду "неможливо вигадати".

— Юля, тихіше, тихіше! Нас іще виженуть звідси, — зашепотіла я, намагаючись її заспокоїти, але сама вже сміялася очима.

— Стоп! Що?! — Юля ковтнула повітря. — Ти сьогодні тільки з ним познайомилась, а він тобі вже встиг розповісти про свою колишню?

— Ні-і-і, — потягнула я з усмішкою. — Я з нею особисто знайома!

— Що?! — її голос знову злетів. — З кожною хвилиною все заплутаніше. Я нічого не розумію! Сідай і розповідай усе від початку! Бо в мене в голові вже каша!

Я вдихнула глибоко й розповіла, як усе відбулося — з моменту знайомства з Максимом у парку, до кави в «Тісто-барі», до тої ніякової сцени з Олександрою і як ми звідти буквально втекли. Юля слухала з відкритим ротом, іноді хапалася за голову, іноді сміялась, а іноді просто здивовано хитала головою.

Коли я закінчила, вона підсумувала:

— Нууу, подруго... Це не просто знайомство — це ціла пригода! — Вона зробила ковток чаю й хитро на мене глянула. — Без двох келихів вина це важко обміркувати, чесно. Але якщо серйозно… Ти ж тільки-тільки його побачила. Є час поспілкуватися, краще пізнати одне одного. Подивишся, хто він, який він. І вже тоді вирішиш, потрібно тобі це чи ні.

Вона зробила паузу, нахилилась ближче й прошепотіла:

— Але я тебе благаю — не закохуйся. Не поринай з головою. Бо буде як з Романом...

— Ой, не починай, — зітхнула я, і серце стиснулось. — Мені досі важко це згадувати. Але що було, те минуло. Я зробила висновки.

— І не забувай про протизаплідні! — раптом видала вона, голосно, на півкафе.

— Що ти мелеш?! — я ледь не поперхнулась кавою. — Про це мова взагалі не йде. Я тепер себе ціную.

Я зупинилась, дивлячись у вікно. Сонце сідало, небо фарбувалось у ніжно-рожеві відтінки. Усередині було тепло. Тепло від того, що життя знову дивує. І, здається, дарує шанс.