4.Втеча

Обличчя Олександри перекосилося від невдоволення, щелепа ніби трохи відвисла. Злість читалася в кожному русі. А мені стало цікаво: що взагалі тут відбувається?

Пройшовши кілька метрів, я кинула на Максима погляд: що сталося? Він зчитав мій вираз обличчя й відповів:

— Це моя конкурентка. На перший погляд — мила, але насправді вона, як піранья: обгризе тебе до кісточки. І тільки коли не залишиться жодного шматочка — відчепиться.

— Ого! Який яскравий опис характеру, — піднявши брови, сказала я з подивом.

— А ще… моя колишня, — кинув Максим майже пошепки.

— Аа, ну тепер усе ясно, — посміхнулась я.

— Що саме ясно? — здивувався він.

— Вона глянула на мене так, ніби я її особисто дратую. А то, виявляється, просто… ревнощі.

— Я не проти, щоб мене хтось поревнував. Особливо, якщо я з такою красивою дівчиною, — сказав він і підморгнув мені.

На моїх щоках миттєво з’явився рум’янець.

Максим глянув на годинник:

— Мені треба бігти. Все-таки я тут по роботі. Можна твій номер?

Я й не думала, що хтось коли-небудь ось так просто попросить у мене номер телефону. Не вагаючись, я простягнула йому візитку, на якій було написано: «Майстер по розпису подарункового посуду».

Він уважно її прочитав і трохи здивовано підняв брови.

— Ого… Бачу, ти кардинально змінила професію.

Я в ту мить згадала сцену з Простоквашино, де Матроскін каже: «Я ще й вишивати можу, і на машинці також...» І вирішила жарт повторити:

— Ще й вишивати можу — хрестиком і на машинці також…

Ми обоє засміялися. І мені здалося, що ми знайомі вже сто років.

Максим потиснув мені руку, і ми розійшлися. Він — у свій бік, я — додому.

Ця випадкова зустріч залишила в мені приємне тепло. Я відчувала легкість і натхнення. Хотілося взяти пензлі та створити щось особливе...

Ближче до вечора подзвонила Юля — моя подруга. Запропонувала зустрітись у місті. Ми сіли в нашому улюбленому кафе: вона взяла зелений чай, а я — чашку свіжозвареної запашної кави. До чаю ми обрали різні десерти: вона — торт «Наполеон», я — ніжне тірамісу.

— Ну що, дорогенька, розповідай, як минув тиждень? — запитала Юля.

— Ой, Юльчику, що тобі сказати… Намалювала кілька нових робіт. Трошки почитала в сквері…

— І все? — запитала вона з підозрою, дивлячись мені прямо в очі.

Я посміхнулася.

— Ні, не все.