2.Знайомство

— Ви не місцевий? Приїхали у справах? — вирішила я спитати цього чоловіка. Раз уже сам ініціював розмову — тепер нехай відповідає.

— А ви що, знаєте всіх, хто тут живе? — здивовано запитав він.

— Та наче знаю. Селище в нас невелике, багато хто живе тут усе життя, — відповіла я. — Он, наприклад, та жінка в зеленій сукні — голова ОТГ, а ті, що поруч, — депутати. Окрім чоловіка з портфелем — він водій.

— Ну… це просто, — мовив він, ніби його це не вразило. — Люди при посаді — їх важко не знати. А ось та жіночка на лавці з паличкою в руках? — кивнув він убік. Я розцінила це як виклик.

— Вона пенсіонерка. Має сина, що все життя сидить у неї на шиї. Колись не підпускала до нього жодної потенційної невістки. А тепер, як у тій казці — «біля розбитого корита». Часто бідкається, що немає онуків, і в старості нема кому подати води.

— А та, що в червоних штанах? — перевів він погляд на іншу.

— О, це місцева знаменитість. Я б сказала — «чорна вдова». — Я не втрималась і хіхікнула. — Але «чорна» не тому, що чоловіки мруть, а тому, що вона на грошах їх ловить. То на відпочинок її везуть, то квартиру оплачують, то прикраси дарують. І головне — вона вміє залишатися з усіма в гарних стосунках. Варто тільки пальцем поманити — і знову допомагають.

— Мг... А той чоловік, що йде з великою спортивною сумкою?

— Це з тих, хто одружується на молодшій на років п’ятнадцять. Потім обкладає її дітьми, щоб, не дай Боже, інші не поглядали. А як вона ще повна енергії, а він — уже ні, починає забороняти їй усе: відпочивати, гуляти, за собою доглядати. Бо ж, мало що — уведуть!

Я знову хіхікнула й почула, як мій співрозмовник також не стримався — розсміявся.

— Що? Чого ви смієтесь? Так воно і є! — сміялась я далі.

— Ого, ви наче СБУ. Все про всіх знаєте! Це все зі спостережень? — поцікавився він.

— І так, і ні. Я деякий час працювала соціальним працівником. Робота не для всіх, але за той період багато чого дізналась. І зрозуміла одне: люди іноді зовсім не вчаться на власних помилках.