*** 7 ***

      Наступного дня, після проходження процедури реєстрації на змаганнях, Денис викликав таксі вимагаючи конкретного водія. Схоже в Штатах це було нормою, адже оператор це сприйняла без подиву. Однак застерегла, що чекати доведеться довше, ніж зазвичай, тому що даний водій зараз виконує замовлення. Кинувши скупе “окей” та попрощавшись Денис крутився по номеру намагаючись скласти пазлики, які йому були вже відомі. Він картав себе, що тоді, чотири роки тому не розпитав дівчину звідки вона може його знати. Адже він був певен, що у Львові він був вперше. І лише тепер подумав про те, що вони могли зустрітись і в іншому місті. "Як же довго тягнеться очікування!...." 

        Зрештою, пролунав дзвінок і Денис поспішно вибіг з номера. До розпитувань Дениса водій поставився підозріло. Однак той поспішив розповісти байку про те, що того вечора він посварився зі своєю дівчиною, а зараз вона не відповідає на його дзвінки. От він і турбується про неї та хоче знайти, щоб вибачитися. Вислухавши “одкровення” Дениса водій весело підморгнув і щось там проговоривши про молодість та зелень пообіцяв відвезти Дениса до місця, де висадив дівчину. 

          Виявилося, що вона зупинилася в готелі за кілька кварталів від його готелю. Увійшовши у фоє дванадцятиповерхової будівлі юнак зрозумів, що не знає імені та немає фото дівчини. І єдиний спосіб її знайти - це підкараулити під час входу чи виходу. Але скільки для цього потрібно часу? Денис зітхнув. Якщо ця дівчина може йому допомогти, (а після випадку в аеропорту він в цьому не сумнівався), то він ладен почекати. Оглянувшись він обрав зручне крісло яке стояло особливо зручно для споглядання за вхідними дверима. Рано чи пізно дівчина мала з’явитися. І тоді він не втратить нагоди розпитати її.

        Олена прокинулась близько обіду. Переліт її виснажив. Та й зустріч із Денисом не пройшла безслідно. Погляд впав на приліжкову тумбу. На ній стояла маленька прозора коробочка з паперовим кільцем. Тим самим, яке колись їй подарував Денис. Попри вчинок юнака вона не змогла викинути його. Спершу це був символ кохання. Після того випадку в кафе Дарина переконувала подругу викинути його. Олена так і хотіла зробити. Але якась внутрішня сила не дозволила зробити цього. Сказавши подрузі що позбулася його сама вчинила зовсім інакше. Купила прозору пластикову коробочку та вклала кілечко туди. І тоді воно стало для неї символом її наївності. А ще, несподівано стало її талісманом. Абсолютно випадково Олена зауважила, що кожного разу, коли воно поряд, їй вдається здобути те, що здавалось лише мрією. Тож збираючись на цей конкурс вона не задумуючись поклала його до свого скромного багажу.

          Живіт голосно забурчав нагадуючи про необхідність врешті з’їсти що не будь. Відвівши погляд від кільця дівчина вибралася з ліжка та попрямувала в душ. Нашвидкуруч зібравшись вона спустилася в ресторан. Після обіду Олена планувала погуляти містом. Прогулянка - це було найкраще заспокійливе перед важливим конкурсом, який буде вже завтра. Вона хмикнула. Скільки старань докладалось заради одного не повного дня змагань. Минулого разу вона відвідала багато цікавих місць. Однак, ще більше лишилось не оглянутого. І зважаючи на те, що її літак вже завтра пізно ввечері прогулятись містом можна лише сьогодні.

        Піднесено йдучи через фоє до виходу її погляд вперся в знайому потилицю. Вона кліпнула очима. Може зір її обманює. Не могло ж так статись, що вона з Денисом поселилась в одному готелі? Чи могло? В той самий момент юнак повернув голову так, що стало видно його профіль. Уява не зіграла злого жарту. Це точно він. Та ще й сидить так, що виходячи з готелю вона точно зіткнеться ним. А цього вона не хотіла. Оглянувшись дівчина помітила, що з ресторану є додатковий вихід. Крутнувшись на місці Олена поспішила до виходу. Лише на мить затримавшись та обернувшись востаннє поглянути на юнака. Хто б міг подумати, що для того, щоб знову зустрітись з ним, їй потрібно буде пролетіти через половину світу.

       Денис просидів в готелі майже увесь день. Надвечір він був змушений повернутися до свого готелю. Його інтуїція підказувала йому, що він втратив свій шанс знайти дівчину. І це гнітило його. Але попереду його чекали два насичені дні змагань. І вони вимагали від нього зосередженості. Він не мав права на помилку. В першу чергу через те, що це б боляче вдарило по його впевненості у своїй професійності…

        Від думок його відірвало запитання журналістки:

- Пане Денис, безумовно Ваша перемога серед кращих стрільців світу підкреслює майстерність наших військових. Особливо в такий не простий час для України. Але було б цікаво дізнатися Вашу думку щодо учорашньої перемоги українки у конкурсі бандуристів? На скільки важливим зараз є культурний фронт?

       Конкурс бандуристів?! Чи могло це бути збігом? Тоді в літаку… У таємничої незнайомки в шкіряному футлярі був музичний інструмент. І хоч він уявляв бандуру більш громіздкою, та все ж це міг бути осучаснений зменшений варіант цього інструменту. Раптом в його стіні розсипалась ще кілька цеглинок пропускаючи хоч тьмяне та все ж проміння. Він вже чув про цей конкурс бандуристів. Щось надто знайоме. В грудях стиснуло та перехопило подих.

- Пане Денисе?

       Денис сфокусував погляд на журналістці, яка все ще чекала від нього відповіді. Денису ж кортіло швидше вийти звідси щоб розібратись в почутій інформації. Та бувши вишколеним військовим він стримано відповів щось про важливість кожної перемоги, не зважаючи на те, на якому фронті її здобуто. А тоді посилаючись на втому після змагань він вийшов із зали.

      Увійшовши в номер він відкрив пошуковик в телефоні та ввів запит про конкурс бандуристів. Гортаючи стрічку він натрапив на фото переможниці. Це була ВОНА - його Ангел. Таємничою незнайомкою виявилася дівчина зі Львова, яку звали Олена. Вона вдруге потрапила на цей конкурс і їй вдалося здобути перемогу з великим відривом. Судячи з фото у новинах дівчина вже повернулася в Україну. Що ж, тепер він знав де її шукати. Не так вже й багато музичних організацій у тому Львові. Мусить же вона працювати в одній із них.