*** 5 ***

- Я ж казала тобі, що так і буде. - прошепотіла Дарина обіймаючи подругу.

- Казала, але я не вірила в це. - посміхнулася Олена так само обіймаючи подругу. - Таке ж буває вкрай рідко… - спробувала заперечити Олена, однак Дарина перебила її.

- Ти повинна вірити в себе. Ти заслуговуєш найкращого. Ти заслуговуєш перемоги!

- Тобі лише б хвалити мене. - засоромилась дівчина.

- Хм, значить два роки тому члени журі тебе могли хвалити, а я, твоя найкраща подруга, не маю такого права? - вдавано насупилась Дарина.

        Олена весело розсміялась.

- Звісно маєш. Але дочекаймося результатів цьогорічного змагання. А тоді вже побачимо: хвалитимеш чи втішатимеш мене.

- Ех подруго, недооцінюєш ти себе!

- Знаєш, мені здається, що має статись щось несподіване. Щось, що змінить моє життя.

- І це щось - це перемога на конкурсі! - впевнено заявила Дарина.

- Твої слова…

       Відповідь Олени перервало оголошення про початок посадки на літак.

- Мушу йти. - зітхнула Олена.

- Ні пуху ні пера! Зателефонуй як доберешся.

- У цей час в Києві буде ще ніч. Ти ж спатимеш…

- Для тебе я завжди на зв’язку.

       Ще раз міцно обійнявшись подруги розійшлись в різні сторони. Дарина попрямувала до виходу з термінала. А Олена - в напрямку стійки реєстрації. Вона не любила стояти у довгих чергах. Тож завжди старалася триматися до стійки, щоб пройти контроль однією з перших. Швидко пройшовши процедуру реєстрації Олена попрямувала посадковим коридором залишивши позаду себе чималу чергу. Кінчики її вуст піднялися в легкій посмішці. Вона встигне заховати багаж та зручно вмоститись до того часу, коли більшість пасажирів прибуде до літака. Вона пригадала як вперше летіла літаком. Тоді вона не поспішала та увійшла в літак разом з усіма. Що виявилось суцільним жахом - пасажири ходили по салону шукаючи свої місця та ховаючи багаж. І вона плуталась поміж ними всіма намагаючись пройти до свого місця… З того часу вона не повторяла своєї помилки.

Проходячи салоном літака Олена швидко знайшла своє місце та почала складати багаж - невеликий рюкзак та бандуру. З її зростом це було складно зробити - потрібно було підтягуватись. І момент, коли бандура вже була покладена Олена не втрималася та похитнувшись впала. Міцно зажмурившись вона приготувалася відчути біль від удару. Але натомість відчула як впала на щось м'яке та сильне. І це щось - обійми незнайомця. Олені відчула як її обличчя починає палати від сорому.

- Ти поранилась?

        "Ні! Не може бути! Цей голос…" В голові Олени почали пульсувати сотні судин. Кожну вона відчувала. І від їх пульсації у вухах з'явився дивний шум. Напевно через падіння їй почулось. Інакше й бути не було… Чи могло? Залишався один спосіб, щоб перевірити чи правда це. Повільно, наче прокидаючись від глибоко сну, Олена підняла повіки. На неї турботливо дивились глибокі карі очі. Такі очі були лише в однієї людини. Швидко кліпнувши, щоб приховати сльозу, яка невідомо звідки з’явилась, Олена сфокусувала свій погляд на обличчі свого рятівника. Він був таким самим, як і чотири роки тому. Хіба що з’явилось кілька зморщок навколо очей та легка щетина на обличчі. Та все ж це був він. Денис. З його іменем реальність повернулась в її свідомість. Різко піднявшись на ноги Олена відсторонилась від нього.

- Тут моє місце. - вказав він рукою на місце поряд з її. - Дозволиш?

       .... Глибока тиша запала між ними двома. Лише німий погляд в очі. Та напруга їхніх тіл, що ось-ось почне іскрити. Незрозумілий випадок чи жарт долі багато років тому розлучив закоханих. І от, не здогадуючись про присутність іншого, кожен з них сів на цей фатальний літак. І треба було статись такому збігу: їх місця були поруч. Довгих 15 годин їм потрібно буде провести поруч. Як це зробити, якщо навіть 15 секунд здаються вічністю?...

        Денис непорушно стояв та вдивлявся в обличчя дівчини, яку щойно врятував від болісного падіння. Замість слів подяки вона мовчки стояла та дивилась йому в очі. Цей погляд… Він був непростий. Здавалося, що от-от з очей дівчини полетять іскри. І це напруження передавалось йому. Зазвичай спокійний та врівноважений він відчував незрозуміле збудження та напруження. було в цій дівчині щось таке знайоме. Однак він ніяк не міг збагнути що саме. Невідомо скільки б їм довелось ще стояти якби інші пасажири не вивели їх із заціпеніння. Кожен з них хотів зайняти своє місце і бурчав на поведінку молоді.

       Нічого не говорячи дівчина зайняла своє місце під вікном. Кинувши рюкзак до відсіку ручного багажу Денис сів поряд. Краєм ока він зауважив, що щойно він сів, дівчина відвернула обличчя до ілюмінатора, а на її обличчі читались емоції болю та… ненависті? Денис не розумів причин такого ставлення. Зрештою, він врятував дівчину від падіння. І замість подяки отримав отаке ставлення… Думки перервав голос стюардеси яка нахилившись над ними нагадала про ремінь безпеки. Денис помітив, що сусідка схоже не чула голосу стюардеси. Поки усі навколо займались ременями вона непорушно сиділа. Зітхнувши Денис легко торкнувся її плеча. Дівчина здригнулась наче від ляпаса та незрозуміло поглянула на юнака. 

- Ремінь… - спокійно сказав він вказуючи на те, про що говорив, але в душі відчуваючи змішані почуття. В очах дівчини він тепер бачив біль і все ніяк не міг второпати, чим заслужив таку реакцію.

        Дівчина кивнула головою і защіпнувши ремінь знову відвернулась від нього. “Ну й нехай”... подумав юнак. Зрештою, яка йому різниця як ставиться до нього ця дівчина? Зрештою, якихось п’ятнадцять годин випадкового сусідства в літаку - це ж не стосунки на все життя…Після злету він зручніше вмостився в кріслі та закрив очі. Перед вильотом він спав всього кілька годин і зараз був хороший час для відновлення сил.