Глава 4. Тиша не спить

Євген лежав у темряві, дивлячись у стелю. М’яке світло з вулиці пробивалося крізь фіранки, малюючи на стелі бліді прямокутники, що повільно рухались від вітру. Годинник на стіні цокав розмірено, але звуки зливались у єдиний безкінечний ритм. Він не чув ні секунд, ні хвилин — здавалося, час просто зупинився між ударами серця.

І саме тоді він почув кроки.
Обережні, легкі, босі. Вони ледь зачіпали підлогу, але навіть цей звук здавався чітким у нічній тиші. Дошки під ногами скрипіли м’яко, як від подиху — не застережливо, а ніжно, ніби й сам дім не хотів порушувати спокій, який нарешті оселився тут.

Кроки зупинилися біля дверей його кімнати.
Тиша, що настала після цього, була особливою — не гнітючою, а такою, у якій відчуваєш кожен подих, кожен рух повітря. Напруга між ними зависла у просторі, як струм, який ще не торкнувся шкіри, але вже пульсує десь поруч.

— Не спиш? — її голос прорізав тишу так м’яко, що здавалось, вона боялась, що навіть шепіт може бути надто гучним.

— Ні, — відповів він, підводячись на лікоть. Ковдра зісковзнула з плеча, оголивши ледь помітну лінію м’язів під футболкою. — Все гаразд?

Його голос теж був тихим, хриплуватим від безсоння. І в цих двох словах було не просто запитання — там було турбота, готовність, настороженість.

І поки вони мовчали, тиша між ними почала звучати гучніше, ніж будь-які слова.

Вона стояла у дверях, нерухома, у його футболці, яка тепер спадала до колін і виглядала майже як нічна сорочка. Тканина трохи зім’ялася від сну й води, і в її простоті було щось дуже живе. Волосся висохло й спадало на плечі м’якими пасмами, торкаючись шкіри, як тінь. У руках вона стискала чашку — ту саму, з якої кілька годин тому пила чай. Вона гріла пальці, хоч чай давно вистиг.

— Просто… — вона зробила крок уперед. Голос тремтів не від страху, а від того, що всередині стало занадто тихо. — Ця тиша. Вона ніби слухає.

Він повернув голову, погляд ковзнув на неї через півтемряву.
— Тиша завжди слухає, — відповів він, голосом нижчим, ніж хотів. — Головне — щоб не судила.

Її очі блиснули у світлі вуличних ліхтарів, які пробивались крізь фіранки. Вона стояла кілька секунд, не зводячи з нього погляду, і вперше тиша між ними не була стіною — вона стала простором, у якому можна було дихати.    

Вона усміхнулася — так невпевнено, що ця усмішка здалася йому красивішою за будь-яку впевненість. Вона була крихітною, але справжньою, як перша іскра після довгої темряви. Вона сіла на край дивану, залишивши між ними трохи простору — рівно стільки, щоб не злякати спокій.

— Я боюся її, — зізналася вона, стискаючи чашку в пальцях. — Тиші. Вона змушує згадувати.

Євген підняв погляд. Її слова прозвучали тихо, але лягли у повітря важко. Він кивнув, ніби сам це знав надто добре.
— Іноді згадувати треба, — сказав він так само спокійно. — Щоб потім більше не повертатись туди.

Вона подивилась на нього довше, ніж хотіла. У цьому погляді було стільки недосказаного, стільки спроб зрозуміти — чи справді він той, хто не зробить боляче. Потім вона поставила чашку на тумбу, подих її став рівнішим.
— Ти не схожий на тих, хто говорить про такі речі.

Він усміхнувся, коротко, з тією легкістю, яку рідко собі дозволяв.
— Бо я зазвичай мовчу, — сказав він. — Але з тобою... чомусь хочеться сказати хоч щось.

Її пальці ковзнули по тканині дивану, ближче до його руки.
— І що ти скажеш? — спитала вона, дивлячись просто в очі. Голос — тихий, але щирий.

Він не відповів одразу. Просто поклав свою долоню поверх її. Тепло на тепло. Спокій на спокій. Ні натяку на поспіх чи володіння — лише м’яке визнання присутності.
— Що сьогодні ти нарешті вдома, — прошепотів він. — І хай навіть не назавжди, але цієї ночі тобі можна просто відпочити.

Вона заплющила очі й видихнула — довго, рівно, полегшено. І цей видих прозвучав, наче найправдивіше «дякую» у світі.

Тиша навколо знову стала повною. Але цього разу вона не лякала. Вона гріла, огортала, мов ковдра, у якій не було ані болю, ані минулого.