Глава 3. Не планував

Вони вийшли з будівлі, ніби переступили невидиму межу між двома світами. Усередині — задушливе повітря, густе від напруги, запах дешевих миючих засобів і чужих голосів, що впивалися, як колючки. Ззовні — прохолодна ніч, свіже повітря, яке одразу обпекло легені холодом, але й дало змогу вдихнути на повні груди.

Вона щільніше загорнулася у футболку, яку він накинув їй у ванній. Тканина була ще трохи теплою, і від цього тепло під шкірою розтікалося повільніше, ніж від будь-якого пледа. Навколо вулиця жила своїм життям: гуділи автомобілі, миготіли вивіски, хтось сміявся неподалік, а хтось лаявся через телефон. І все це звучало так глухо, наче вона йшла під товстим шаром скла.

У ній усе ще лунав той відлік. «Один… два…» і той глухий грюк дверей, за яким залишилось минуле. Це відлуння змішувалося з її кроками, і кожен новий крок ніби був частиною того ж ритму.

Євген ішов поруч. Мовчав. Не питав, куди вона хоче піти. Не пропонував нічого зайвого. І навіть не намагався заповнити тишу дрібними словами. Просто йшов — і цього було достатньо, щоб вона відчувала, що не сама.

Коли вони дійшли до перехрестя, він раптово зупинився. У світлі вуличного ліхтаря його обличчя виглядало інакше — різкі тіні відкинули різкість рис, а погляд став ще глибшим. Він трохи підняв підборіддя, ніби обмірковував щось, що ще секунду тому було лише імпульсом, а тепер ставало рішенням.

Вона відчула, як серце знову пришвидшилося. І ще не знала — з холоду чи від того, що він зараз скаже.

— Поїхали до мене, — сказав він. Просто. Без пауз, без пояснень, так, ніби це була звична пропозиція після звичайної зустрічі, а не продовження вечора, який перевернув усе догори дриґом.

Вона підняла на нього погляд. Здивований. Обережний. У темряві ліхтарного світла її очі здавалися ще більшими, і він відчув, як у ній бореться кілька емоцій — недовіра, втому, цікавість і крихітна, але така явна надія.

— Євген… — її голос був тихим, наче вона вимовляла його ім’я вперше.

Він відвернувся на мить, дивлячись на порожню нічну дорогу, і тихо видихнув. — Не хвилюйся. Просто… — він затримав слова на губах, шукаючи ті, які не злякають і не прозвучать як обіцянка того, чого він не може дати. — Просто зараз мені буде спокійніше, якщо ти проведеш ніч не одна.

Вона хотіла заперечити. Сказати, що все гаразд, що їй не потрібен захист, що вона впорається. Але слова застрягли. Бо вперше за довгий час їй зовсім не хотілось доводити, що вона сильна. Вперше хотілось дозволити комусь просто бути поряд.

Вона глянула на його руку — розслаблену, але готову підхопити. На його погляд — серйозний, але без жодного тиску. І тоді повільно, майже непомітно, кивнула.

Він нічого більше не сказав. Лише знову рушив уперед. А вона пішла поруч, відчуваючи, як із кожним кроком вечір стає іншим. І вперше за довгий час — безпечним.

Його квартира зустріла їх тишею — глибокою, майже неприродною після гулу вулиці. Тут не було жодного зайвого звуку: ні телевізора, ні шуму від сусідів. Лише віддалене гудіння міста за вікнами.

У повітрі вчувався запах кави — ще ранкової, але тепер він здавався теплішим, ніж будь-який чай, бо асоціювався з чимось домашнім. З чимось стабільним. З тим, чого їй давно бракувало.

— Можеш прийняти душ, — сказав він, відкриваючи шафку у ванній і дістаючи чистий рушник. — І я знайду щось більш… зручне, ніж ця футболка.

Він кинув на неї короткий погляд, ніби хотів додати ще щось, але передумав. Її волосся було трохи розтріпане після вітру, щоки ще тримали легкий холод від нічного повітря, а пальці нервово стискали край тканини.

Вона знову хотіла заперечити, сказати: «Не треба, я впораюся». Але слова застрягли. У цій тиші було добре. Занадто добре. І, що лякало більше за все, їй зовсім не хотілось із неї виходити.

Євген передав їй рушник, і їхні пальці мимохіть торкнулися. Ледь-ледь. Достатньо, щоб він відчув холод її шкіри, а вона — тепло його долоні.

— Ванна в кінці коридору, — додав він тихіше.

Вона кивнула, рушник притиснутий до грудей, і зникла за дверима.

Лише тоді він дозволив собі глибоко вдихнути.
Що я роблю? — майнула думка. Привів її сюди, у свій простір, свій дім. Усе сталося швидше, ніж він устиг подумати, і тепер… він не мав жодного права зробити щось, що зруйнує цю крихку довіру.

Він уперше за довгий час відчував, що боїться не за себе.

Він зайшов на кухню, щоб поставити чайник. Металевий корпус тихо задзвенів, коли він наповнив його водою, і цей дрібний звук у тиші здався занадто гучним. Він поставив чайник на плиту, але замість того, щоб зайнятися справою, просто сперся руками об стільницю.

І саме там його накрило.

Що я роблю?
Він чітко бачив у пам’яті, як вона стояла в тій ванній, стискаючи футболку на плечах, і як колишній кидав у неї слова, немов каміння.
Привів додому дівчину, яка щойно пережила конфлікт із колишнім. Яка досі тремтить від емоцій.

Він провів долонею по обличчю, відчуваючи, як напруга не відпускає. Серце билося повільно, але важко, і кожен удар був нагадуванням, що він зробив крок, з якого вже не повернешся.

Це… правильне рішення? Чи я просто зробив це, щоб заспокоїти себе?

Він ніколи не брав на себе ролі чиїхось «рятівників». Це не про нього. Він був капітаном на полі, а не в чужому житті. Але з нею все вийшло інакше — він навіть не встиг подумати. Лише діяв. І тепер відчував цю крихку довіру, яку можна зламати одним неправильним рухом.

За стіною шуміла вода. Вона наповнювала простір звуком, і він усвідомив, що цей звук уже пов’язаний для нього з нею. Зі спокоєм, який він хотів би їй залишити. І з відповідальністю, від якої не сховаєшся.

Головне — не переступити межу. Не стати для неї черговим, хто вирішив, що знає, як їй жити.

Чайник почав гудіти, і цей звук витягнув його з думок. Він вимкнув плиту, але всередині гул залишився.