Не його майка

Вечір був холодний, наче хтось спеціально прибрав з неба зорі, залишивши лише гул прожекторів і запах мокрої трави. Небо затягнуло сірістю, що не мала дощу, але ніби обіцяла — сьогодні болітиме.

Вона стояла на трибуні, самотня в натовпі. Навколо — крики, голоси, фаєри, обійми друзів. Усі когось підтримували, всі когось чекали. А вона тримала в пальцях скручену гумку — залишок браслета, який він подарував колись між поцілунком і вибаченням. Та гумка кілька разів боляче защемила шкіру на зап’ясті, та їй було байдуже. Вона стискала її сильніше — ніби хотіла відчути хоч щось справжнє. Хоч біль.

Серце билося глухо. Важко. Наче закам’яніло й глухо стукало об стінки грудної клітки.

— Я ж казала собі, не йти, — прошепотіла в нікуди.

Її голос розчинився у шумі трибун, у гулі голосів, що прорізали холодне повітря. Вона знала, що буде боляче. Вона знала, що знову не побачить у його погляді себе. Але прийшла. Бо звичка — вперта, мов застигла фарба на улюбленому пензлі. Навіть якщо вона вже не малює нічого доброго.

Матч закінчився. Рахунок світився на табло — перемога. Глядачі зірвалися на ноги, загули оплески, хтось кинув у повітря шапку, хтось — слова привітань. Все навколо пульсувало енергією, що мала би піднімати з колін. Але не її.

Бо в ту мить вона побачила його.

Свого хлопця.

У центрі поля. Усміхненого до вух, радісного. Його волосся, вологе від поту, блищало в світлі прожекторів. Руки розведені вбік, плечі розслаблені — переможець. Навколо — хлопці з команди, тренер, глядачі… і вона.

Черлідерка.

Він тримав її на руках, ніби вона — головна нагорода цього матчу.

І черлідерка… була в його майці.

В тій самій, яку раніше він залишав їй після ночі в її кімнаті, в якій вона засинала, коли серце билося повільніше, а не калатало від страху. В тій майці, що ще кілька тижнів тому пахла ним.

Тепер вона була не на ній. І не для неї.

Усе стишилось усередині. Наче світ обрізали до одного кадру. Всі голоси приглушились, аплодисменти стали фоновим білим шумом. Її губи автоматично натягнули посмішку — механічну, напружену. Плечі злегка здригнулись, як при сильному вітрі. Але це був не вітер.

Це була зрада.

Усередині щось хруснуло.

Не голосно. Не драматично. Не розлетілось уламками, не розпалося на крики.

Просто — тріснуло.

Як скло в рамці улюбленої фотографії. Ти ще бачиш зображення, воно ще ціле, але тріщина — там. І ти вже знаєш, що з часом вона тільки поповзе далі.

Вона відвела погляд. І пішла.

Ніхто її не зупинив. Ніхто не покликав. Бо вона навчилась зникати ще до того, як її починали шукати.

У ванній кімнаті було тихо.

Занадто тихо.

Тиша тут не була порожньою — вона була важкою, як після грози, коли повітря ще тримає в собі ехо блискавки. Стіни покриті вицвілою плиткою, дзеркало трохи запітніле — ніби не хотіло відображати її стан.

Тільки краплі зі зламаного крана порушували цю тишу. Рівно, ритмічно. Крап — крап. Крап — крап. Наче хтось відмірював час, скільки ще залишилось до остаточного зриву.

Вона сперлась об раковину, з усією вагою. Змусила себе подивитися в дзеркало.

Обличчя було бліде, як аркуш, що занадто довго пролежав під сонцем. Очі — червоні, але сухі. Без сліз. Бо плакати вона вже втомилась. Усе, що могло боліти — боліло. Все, що могло кричати — давно стихло.

Обличчя — порожнє.
Ніби хтось стер фарби, залишивши тільки обведення. Ніби вона — незавершений ескіз.

Вона подивилась на себе довше. Побачила не дівчину, яка мала когось любити, а тінь себе.
І вперше — не було на ній тієї майки.

Тієї, що завжди висіла на її плечах після сварки. Тієї, якою він її "виправдовував". Тієї, яка мала б символізувати любов, але давно стала символом мовчання.

— І правильно, — прошепотіла.

Голос ледь не зірвався.
— Це не була моя війна.

Вона опустила погляд, вхопилася за край раковини, щоб не розсипатися. Щоб не осісти на підлогу й не стати однією з тих, хто більше не піднімається. Їй було холодно. І самотньо. Так самотньо, що відлуння власного дихання здавалося чужим.

І тоді…

Двері заскрипіли.

Різко. Без попередження. Але вона не здригнулася.

Просто затримала подих.

Не обернулась. Не хотіла нікого бачити. Вона не була готова відповідати на запитання. Не була готова вдавати, що все нормально.

— Гей… — тихо.

Це слово пролунало майже шепотом. Без напруги. Без знущання.

Вона знала цей голос.

Теплий. Чесний.
Голос, у якому ніколи не було фальші.

Євген.

Він не часто говорив з нею напряму. Але коли говорив — завжди прямо. І завжди так, ніби бачить більше, ніж дозволено.

Вона мовчала. Не могла вимовити ні слова.

— Можна? — спитав він, але вже зробив крок у приміщення.

Зайшов обережно. Як до пораненого птаха, що може злякатись і втекти. Він не наближався відразу. Просто був поруч. Присутність, яка не вимагала, не тиснула, не кидала слів як цеглу. Лише… була.

— Ти не мала цього бачити, — сказав він тихо.

Вона зірвалась.

— А чого ж? — голос хриплий. — Було б краще, якби я далі жила в ілюзії?

Він мовчав. Вона відчула — він не шукає слів, він шукає правду. Справжню.

— Це було не про тебе, — сказав нарешті. — Це було про нього. Про те, який він насправді.

Вона тихо видихнула. Смішно. Важко. Майже з болем.

— А знаєш, що найгірше? — прошепотіла. — Що я знала. Що він такий.

Тоді Євген підійшов ближче. Повільно.

І без слів зняв свою футболку. Легко, просто — як жест. Як знак.

А тоді — накинув її їй на плечі.

Його пальці затримались. Теплі. Живі.

Торкнулись її руки.
А тоді — підняли її підборіддя.

Повільно, делікатно.
Змушуючи подивитися в очі.

Його очі були справжні.
Там не було жалю. Там було — «я бачу тебе».