Невпізнана

Ми пройшли кілька рядів, і я ще раз обернулася на Дашу.
Її обличчя було серйозне, напружене.
— Ти це вже робила? — запитала я тихо.
Даша зітхнула, дивлячись на полиці.
— Так. Минулого тижня.
— І що сталося? — я відчула, як холод пробіг по спині.
Вона підвела очі до мене, спокійні, але з тінню страху.
— Я хотіла перевірити, чи помітять мене на вулиці. Просто маленький експеримент… Я стояла на зупинці, чекала маршрутку.
Я вдихнула різко.
— І?..
— Ніхто не дивився на мене, — тихо сказала Даша. — Люди проходили повз. Я махнула рукою — ніхто не відреагував. Я навіть намагалася покликати знайому — ніхто не відповів.
Я відчула, як серце калатає сильніше.
— І що ти зробила?
Вона глибоко вдихнула і обережно опустила погляд.
— Я… відійшла трохи вбік, щоб перевірити ще раз. І тоді… мені здалося, що я просто… зникаю. Наче мене не було зовсім.
Я оцінила її обличчя. Там була не паніка, але — холодна реальність.
— Ти вижила? — ледве прошепотіла я.
— Так… — кивнула Даша. — Але це було… дуже близько. Мене ніхто не помічав десь хвилин п’ять. П’ять довгих хвилин, коли я не існувала.
Мої пальці стиснули край полиці.
— Це жахливо…
— І тому ми мусимо бути обережні, — сказала Даша. — Кожен крок, кожен погляд, навіть кожен лайк у телефоні може змінити… все.
Я вдивлялася в натовп людей, що рухався повз нас.
— Ми теж можемо зникнути? — запитала я тихо.
Даша кивнула.
— Так. І ми мусимо зрозуміти правила, перш ніж спробуємо будь-що ще. Інакше… нас просто… зітруть.
Я відчула холод по всьому тілу.
— Зітруть? — голос здригнувся.
— Так, — підтвердила Даша. — Ті, хто не помічає нас, вже частково стерли нас із свого світу. І наступного разу це може бути остаточно.
Тиша в магазині стала ще густішою, ніби сама будівля тримала нас під прицілом.
— Ми мусимо діяти разом, — сказала я, стискаючи руку Даші. — Інакше… я боюся навіть уявити.
Вона кивнула.
— Почнемо з малого, — тихо сказала Даша. — Один крок за раз. І спробуємо залишитися помітними.
Ми рушили далі між людьми, які нас не бачили.
І я зрозуміла: тепер усе наше життя — гра з невидимим світом, де будь-яка помилка може коштувати існування

Ми йшла по вулиці, кути рота трохи напружені, а серце стискалося від тривоги. Сонячне ранкове світло не могло прогнати холод, що пробігав по спині. Я дістала телефон і набрала номер доньки.
— Соню… — промовила вона, намагаючись, щоб голос звучав спокійно. — Розігрій обід, добре?
На іншому кінці проводу пролунав тихий голос, ледве знайомий, але не зовсім її власний:
— Хто це?
В мене перехопило дихання.Цього не може бути...
— Доню...Це я, твоя мама.
— Мамо? — повторила дівчинка і голос став рівним, байдужим. — Ти хто?
Холод пробіг по всьому тілу. Слова  доньки звучали так, ніби між нами вже прірва. Серце калатало швидше, на очі наверталися сльози.
— Соню… це я… Марта… твоя мама…
— Я тебе не знаю, — відповіла донька спокійно, так, ніби це була просто якась незнайома тітка.
Я відчувала, як щось повільно віддаляється, щось найдорожче і найрідніше.
Моя донька, моя Соня, поступово переставала впізнавати мене 
І з кожним словом, з кожною хвилиною,  відчувала, що щось невблаганно віддаляється від мене назавжди.
Опустивши телефон і не знаючи, чи плакати, чи мовчки йти далі.
Світ навколо жив, дихав, рухався, а я стояла посеред нього — і трохи втрачала свою доньку.