Off

Я ніяк не могла зрозуміти,чи це реальність,чи може я просто сплю.
Соня знову опустила погляд у телефон, ніби нашої розмови й не було. Наче вона вже сказала все, що потрібно було.
А я… я більше не знала, що робити.І просто мовчки вийшла з кімнати і тихо зачинила двері.
Клацання замка прозвучало надто голосно.
Я сперлася спиною об стіну й заплющила очі.
Подих збився.
— Це не вона… — прошепотіла я. — Це не може бути вона…
Але всередині вже з’явилась інша думка.
Тиха.
Холодна.
А якщо — вона?
Я різко відкрила очі.
Тиша в квартирі стала іншою.
Не просто відсутність звуків — ні.
Наче щось чекало.
Слухало.
Я повільно дістала телефон.
Екран загорівся одразу.
І я завмерла.
Повідомлення.
Нове.
Одне.
Без імені.
Без фото.
Лише текст:
"Ми тебе бачимо."
Серце вдарило десь у горлі.
— Хто… це? — прошепотіла я, хоча знала, що ніхто не відповість.
Пальці самі потягнулись до екрану.
Я відкрила повідомлення.
І в ту ж секунду телефон завібрував.
Ще одне.
"Ти майже зникла."
Я відсмикнула руку, ніби обпеклася.
— Ні…
Я похитала головою.
— Це просто… спам… чиясь дурна шутка…
Але в цю мить у коридорі щось змінилося.
Світло.
Воно ледь помітно мигнуло.
Раз.
І ще раз.
Я підняла голову.
Лампочка під стелею тремтіла, ніби не могла вирішити — світити чи згаснути.
І раптом…
Я почула звук.
Тихий.
Ледь вловимий.
Наче… клацання.
Я озирнулася.
Дзеркало.
У кінці коридору.
Я повільно підійшла ближче.
Крок.
Ще крок.
Моє відображення дивилось на мене.
Втомлене.
Бліде.
Але…
Я нахмурилась.
Щось було не так.
Я підняла руку.
Відображення — із затримкою — повторило.
На частку секунди пізніше.
Я різко опустила руку.
Серце почало битися швидше.
— Ні… — прошепотіла я. — Ні, ні, ні…
Я зробила ще крок ближче.
Майже впритул.
І тоді побачила.
Моє відображення… усміхалося.
Ледь помітно.
Хоча я — ні.
Я відскочила назад.
Телефон випав з рук і глухо вдарився об підлогу.
Екран спалахнув.
Нове повідомлення.
Я дивилась на нього, не наважуючись підняти.
Але очі самі прочитали:
"Ти вже не одна."
І в цю мить…
за зачиненими дверима кімнати
Соня тихо засміялась.

Раптом донька перестала сміятися так само раптово, як і почала.
Ніби хтось вимкнув звук.
Я стояла посеред коридору, не рухаючись.
Телефон лежав на підлозі.
Екран повільно згас.
І разом із ним… ніби щось всередині мене теж трохи згасло.
— Зберися, — тихо сказала я собі. — Просто… зберися.
Я нахилилась, підняла телефон.
Жодних повідомлень.
Порожньо.
Я навіть перевірила сповіщення.
Нічого.
Наче я це вигадала.
Знову.
Я нервово усміхнулась.
— Чудово… — прошепотіла. — Тепер я ще й бачу те, чого немає.
З кімнати не доносилось жодного звуку.
Ні відео.
Ні музики.
Ні навіть шурхоту.
Тиша.
Занадто правильна.
Я повільно підійшла до дверей.
Поклала руку на ручку.
І завмерла.
А якщо там… знову не вона?
Дурна думка.
Я різко відчинила двері.
Соня сиділа так само.
На тому ж місці.
У тій самій позі.
Телефон у руках.
Екран світиться.
Все нормально.
Все звичайно.
— Ти ще не лягла? — запитала я, намагаючись говорити рівно.
— Ні, — коротко відповіла вона.
Я зробила крок ближче.
— Що дивишся?
— Нічого.
Я підійшла ще.
Поглянула на екран.
І завмерла.
Чорний.
Просто чорний екран.
— Соню… — тихо сказала я. — У тебе телефон вимкнений.
Пауза.
Вона повільно повернула голову.
І подивилась на мене.
Прямо.
Спокійно.
— Ні, — сказала вона. — Я дивлюсь.
У мене стиснуло горло.
— Що ти дивишся?
Вона трохи нахилила голову.
Майже непомітно.
— Тебе.
Я відчула, як щось холодне пройшло по спині.
— У якому сенсі?..
Вона не відповіла.
Просто дивилась.
Я раптом відчула себе… незручно.
Наче я стою не так.
Дихаю не так.
Виглядаю не так.
Наче мене оцінюють.
Я мимоволі поправила волосся.
Потім кофту.
— Що ти… — я нервово усміхнулась. — Перестань, це не смішно.
Вона моргнула.
Повільно.
— Ти давно нічого не викладала, — сказала вона раптом.
Я розгубилась.
— Що?
— Фото. Відео. Нічого.
Її голос був спокійний.
Майже байдужий.
— І що? — різкіше, ніж хотіла, відповіла я. — Це проблема?
— Так.
Одне слово.
Без емоцій.
— Чому?
Пауза.
Вона дивилась на мене так, ніби пояснює очевидне.
— Тебе не видно.
У мене пересохло в роті.
— І що з того?
Вона злегка знизала плечима.
— Люди забувають.
Тиша.
Я відчула, як серце починає битися швидше.
— Які “люди”, Соню?
Вона не відповіла одразу.
Лише знову подивилась у свій чорний екран.
— Всі.
Я раптом згадала лікарню.
Тих людей.
Ті погляди.
Те саме відчуття.
— Соню… — тихіше сказала я. — Ти сьогодні кудись виходила?
— Ні.
— З кимось говорила?
— Всі говорять.
Я різко видихнула.
— Я маю на увазі — нормально. Як раніше.
Пауза.
Довга.
Неприємна.
— Раніше — це коли? — спитала вона.
І в цьому питанні було щось таке, від чого стало по-справжньому не по собі.
Наче “раніше” більше не існувало.
Я відступила на крок.
— Ти мене лякаєш…
Вона підняла очі.
І вперше за весь час у них з’явилось щось схоже на… жалість.
— Ти просто зникаєш, мамо, — тихо сказала вона.
— І я не знаю, як тобі допомогти.
У мене перехопило подих.
— Я нікуди не зникаю!
Голос прозвучав занадто голосно.
Занадто різко.
Вона навіть не здригнулась.
— Подивись, — сказала вона.
І кивнула кудись убік.
Я автоматично повернула голову.
На стіну.
Там висіла наша фотографія.
Стара.
Ми разом.
Я і Соня.
Я посміхалась.
Вона сміялась.
Я підійшла ближче.
І серце впало.
Моє обличчя…
Було розмитим.
Ніби стерте.
Наче хтось провів пальцем по ще не висохлій фарбі.
Я повільно обернулась.
— Ти це зробила?..
Соня похитала головою.
— Ні.
Пауза.
І тихо додала:
— Просто тебе більше ніхто не лайкає.