Ти мене чуєш

Я не пам’ятаю, як вийшла з лікарні.
Кроки були швидкими, уривчастими, ніби я тікала — хоча ніхто не гнався. Повітря на вулиці здалося різким, надто реальним після тієї стерильної, неприродної тиші.
Я вдихнула глибоко.
Раз.
Ще раз.
Місто жило.
Машини рухались, люди розмовляли, хтось сміявся, хтось сварився — усе було на місці, усе виглядало звичним.
Але відчуття не зникло.
Наче я щось побачила.
І вже не зможу “розбачити”.
Я дістала телефон.
Темний екран відбив моє обличчя — втомлене, трохи налякане.
Жодних нових повідомлень.
Порожньо.
Наче нічого й не було.
Я навіть нервово усміхнулась.
— Звісно… — прошепотіла. — Звісно, це все просто…
Я не договорила.
Бо не вірила сама собі.
Дорога додому здалася коротшою, ніж зазвичай.
Або я просто не пам’ятала її.
Коли я відчинила двері квартири, мене зустріла тиша.
Така знайома.
І водночас — чужа.
— Я вдома… — сказала я, знімаючи пальто.
Відповіді не було.
Я пройшла в кімнату.
Вона сиділа на ліжку.
Спиною до дверей.
Телефон у руках.
Світло від екрана м’яко лягало на її волосся.
— Привіт, — тихо сказала я.
— Мм, — відгукнулась вона, не обертаючись.
Я зупинилася.
Раніше вона завжди поверталась.
Завжди.
Навіть якщо була зайнята.
Навіть якщо злилась.
Я зробила ще крок.
— Як ти?
— Нормально.
Коротко.
Рівно.
Без інтонації.
Я сіла поруч.
Вона трохи посунулася — не різко, майже непомітно, але цього вистачило, щоб я відчула відстань.
Невидиму.
Але справжню.
— Я була в лікарні… — почала я.
— Я знаю.
Вона сказала це швидко.
Занадто швидко.
— Ти ж не писала мені… — я нахмурилась.
Вона вперше підняла очі.
І я завмерла.
Погляд був… інший.
Не холодний.
Не злий.
Просто… відсутній.
Наче вона дивилась крізь мене.
— Я бачила, — сказала вона тихо.
— Де?
Пауза.
Ледь помітна.
— Всі бачать.
Щось стиснулося всередині.
Те саме відчуття, що в лікарні.
— Що саме? — запитала я обережно.
Вона не відповіла.
Лише опустила погляд на телефон.
Я подивилась на екран.
І серце пропустило удар.
Те саме фото.
Та сама дівчина.
Та сама ідеальна усмішка.
І ті самі… нескінченні лайки.
— Ти теж це дивишся? — мій голос став тихішим.
— Всі дивляться, — відповіла вона.
Я відчула, як холод повільно піднімається зсередини.
— Соню… — я обережно торкнулася її руки. — Подивись на мене.
Вона не одразу, але підняла очі.
І на мить…
На одну коротку мить…
мені здалося, що це знову моя дитина.
Жива.
Тепла.
Тут.
— Ти мене чуєш? — прошепотіла я.
Вона дивилась прямо на мене.
І раптом ледь помітно посміхнулась.
Але ця усмішка не була її.
— Мамо… — сказала вона спокійно. — Ти теж можеш.
— Що… можу?
Вона нахилила голову.
Як тоді, у лікарні — ті люди.
Той самий рух.
Точний.
Неприродно точний.
— Стати кимось, — тихо відповіла вона. — Якщо тебе будуть лайкати.
У мене перехопило подих.
— Ти зараз про що?..
Вона простягнула мені телефон.
— Просто спробуй.
Я дивилась на екран.
І раптом відчула дивне бажання…
Доторкнутися.
Наче це щось важливе.
Наче від цього щось залежить.
Я стиснула пальці.
— Ні.
Тихо.
Але твердо.
І в ту ж секунду її обличчя змінилося.
Ледь помітно.
Посмішка зникла.
Погляд став порожнім.
— Тоді… — сказала вона так само рівно, — тебе не буде.
Тиша впала між нами.
Густа.
Важка.
Непрохідна.
Я дивилась на неї — і вперше за все життя не впізнавала свою дитину.
І десь глибоко всередині народилася думка, від якої стало по-справжньому страшно:
я, можливо, вже запізнилася.