Коли сві тріскається

Того дня я йшла до лікарні пішки.
Не тому, що далеко. І не тому, що не було на чому доїхати.
Просто мені потрібно було трохи часу.
Трохи тиші.
Трохи простору між мною і всім, що відбувалося.
Ранок був холодний, але вже пах весною. Повітря було сире, з легким запахом мокрого асфальту і талого снігу. Десь капала вода з дахів, рівно, монотонно, ніби відраховувала секунди.
Я йшла повільно.
Навмисно.
Бо знала: як тільки дійду — знову почнеться реальність, від якої нікуди не втечеш.
Лікарня.
Діагнози.
Очікування.
І погляд мами, в якому буде більше запитань, ніж у мене відповідей.
Я засунула руки в кишені пальта і намацала телефон.
На секунду захотілося перевірити.
Повідомлення. Новини. Щось… що відволіче.
Але я не дістала його.
Вперше за довгий час — ні.
Навколо люди поспішали.
Хтось говорив по телефону, хтось стояв на зупинці, хтось переходив дорогу, не відриваючи очей від екрану.
Я спіймала себе на думці, що майже кожен тримає телефон так, ніби від нього залежить життя.
Можливо, так і є.
Я зупинилася на світлофорі.
Поруч стояла дівчина років шістнадцяти. Вона дивилася в телефон і ледь помітно посміхалася.
Світло змінилося.
Люди рушили.
А вона — ні.
Стояла.
Дивилась.
Посміхалась.
Наче не помітила, що світ уже пішов далі.
— Вибач… — тихо сказала я, торкнувшись її ліктя.
Вона здригнулася.
Підняла очі.
Подивилася на мене так, ніби я вирвала її звідкись дуже далеко.
— Уже зелений, — додала я.
— А… — вона кліпнула. — Так.
І швидко пішла вперед.
Я ще кілька секунд дивилася їй услід.
І раптом відчула дивне.
Наче я щойно повернула людину в реальність.
Але ненадовго.
Я перейшла дорогу.
Кроки відлунювали трохи гучніше, ніж мали б. Або це мені так здавалося.
Місто жило своїм життям: машини проїжджали, хтось сміявся, десь грала музика з відкритого вікна.
Все було… нормальним.
Занадто нормальним.
Я проходила повз вітрину магазину і мимоволі глянула на своє відображення.
Втомлене обличчя. Зібране волосся. Темні кола під очима.
Я виглядала старшою, ніж почувалася.
Або навпаки.
Я зробила крок.
І на якусь долю секунди мені здалося, що відображення запізнилося.
Наче я вже рухнулася, а воно — ще ні.
Я різко зупинилася.
Подивилася знову.
Все було як завжди.
— Просто нерви… — прошепотіла я.
І пішла далі.
Але тепер я йшла швидше.
Наче хотіла втекти від чогось, що ще не встигла зрозуміти.
Біля лікарні було людно.
Швидкі. Люди. Розмови. Металевий запах ліків і холоду.
Я піднялася сходами і зайшла всередину.
І саме там…
щось почало змінюватися.
Тиша накрила мене різко.
Наче я зайшла не в будівлю — а в інший простір.
Люди сиділи вздовж стін.
Мовчки.
З телефонами в руках.
Я повільно видихнула.
І зробила крок вперед.
Тоді я ще не знала,
що саме з цього моменту світ почне тріскатися.

Я зробила ще кілька кроків коридором.
Підлога була холодною навіть крізь підошву. Світло — надто білим, майже різким, ніби його було трохи більше, ніж потрібно.
Я звикла до лікарень.
До цього запаху.
До цих стін.
Але сьогодні тут було інакше.
Не гірше.
Просто… інакше.
Я сіла на вільне місце біля стіни.
Поруч — чоловік років сорока.
Навпроти — жінка з дитиною.
Трохи далі — літня пара.
Всі тримали телефони.
Всі дивилися вниз.
Жодного слова.
Я спробувала впіймати чийсь погляд.
Ніхто не підняв очей.
Навіть дитина.
Вона сиділа, притулившись до мами, і водила пальцем по екрану з такою зосередженістю, ніби від цього залежало щось важливе.
Я перевела погляд на годинник у коридорі.
Секундна стрілка рухалася.
Але якось… дивно.
Затримувалась.
Наче вагалася перед кожним рухом.
Тік.
Пауза.
Тік.
Я зморгнула.
Все стало звичайним.
— Ти просто перевтомилась, — тихо сказала я собі.
Я дістала телефон.
Екран загорівся одразу.
Забагато сповіщень.
Я насупилась.
Я не чекала нічого важливого.
Не писала нікому.
Я відкрила перше повідомлення.
Невідомий номер.
Без імені.
Лише текст.
“Ти є, якщо тебе лайкають.”
Я нахмурилась.
Спам.
Дурня.
Я відкрила наступне.
Те саме.
Слово в слово.
Ще одне.
І ще.
Пальці стали холодними.
Я швидко перегорнула список.
Всі повідомлення — однакові.
Наче хтось скопіював і вставив одне й те саме сотні разів.
Я підняла очі.
І вперше помітила…
Екрани навколо.
Я нахилилася трохи вперед.
У жінки навпроти — стрічка соцмереж.
Фото дівчини.
Ідеальне.
Посмішка. Волосся. Світло.
Підпис.
Лайки.
Багато.
Я перевела погляд на чоловіка поруч.
Те саме фото.
Ті самі лайки.
Я різко вдихнула.
Дитина.
Теж.
Те саме.
Світ раптом звузився до одного зображення.
Наче всі дивилися на одне й те саме життя.
І нічого більше не існувало.
— Це випадковість… — ледве чутно сказала я.
Але голос знову прозвучав не моїм.
Я опустила погляд на свій телефон.
Екран сам увімкнувся.
Я не торкалася його.
Нове повідомлення.
Я не хотіла відкривати.
Але відкрила.
“Без цього ти — ніхто.”
Мені стало холодно.
Не зовні.
Всередині.
Я різко заблокувала телефон.
І поклала його в кишеню.
Досить.
Це просто нерви.
Стрес.
Лікарня.
Я глибоко вдихнула.
Раз.
Ще раз.
Підняла очі.
І завмерла.
Чоловік поруч більше не дивився в телефон.
Він дивився на мене.
Повільно.
Нерухомо.
Без емоцій.
Я ковтнула.
Перевела погляд на жінку навпроти.
Вона теж.
Дитина.
Літня пара.
Всі.
Телефони ще були в їхніх руках.
Екрани світилися.
Але вони більше не дивилися в них.
Вони дивилися на мене.
Наче я зробила щось не так.
Наче я… випала з їхнього світу.
Я відчула, як серце почало битися швидше.
Гучніше.
Сильніше.
— Вибачте… — прошепотіла я, сама не знаючи чому.
Ніхто не відповів.
Жодного слова.
Лише ці погляди.
Порожні.
Однакові.
І тоді я зрозуміла.
Щось тріснуло.
І це вже не виправити так просто.