Монолог

Я не пам’ятаю, коли все стало таким складним.
Коли любов перестала бути достатньою.
Колись мені здавалося, що якщо я буду поруч, якщо обійму, якщо скажу “я з тобою” — цього вистачить.
А зараз…
здається, цього нічого не важить.
Я дивлюся на свою доньку — і ніби бачу її крізь скло. Вона тут. Вона поруч. Але я не можу до неї доторкнутися по-справжньому.
Між нами екран.
Маленький. Світлий. Завжди увімкнений.
І я програю йому.
Програю якимось дівчатам, які посміхаються з ідеальними зубами.
Програю чужим життям, відфільтрованим і вигаданим.
Програю лайкам, які для неї важливіші за мої слова.
Мені страшно це визнавати.
Але ще страшніше — що я почала в це грати.
Я відкладала гроші на той клятий телефон не тому, що він їй був потрібен.
А тому що боялася, що без нього вона буде нещасною.
Що її не приймуть.
Що її будуть менше любити.
Що… вона стане “гіршою”.
І я, доросла жінка, повірила в це разом з нею.
Я теж почала міряти її щастя — чужими стандартами.
Це, напевно, найболючіше.
Не те, що світ змінився.
А те, що я дозволила йому змінити мене.
Я пам’ятаю свою маму…
Вона ніколи не питала, який у мене телефон.
Вона питала, чи я їла.
Чи тепло мені.
Чи не болить у мене щось.
І зараз вона лежить у лікарні.
Слабка. Тиха.
Ніби стала меншою, ніж була завжди.
А я стою між двома світами.
З одного боку — моя дитина, яка хоче айфон, щоб бути “як всі”.
З іншого — моя мама, яка просто хоче жити.
І я зробила вибір.
Правильний.
Але чому тоді так боляче?
Чому я відчуваю себе винною перед усіма одразу?
Перед мамою — бо не можу врятувати її повністю.
Перед донькою — бо не можу дати їй те, чого вона хоче.
Перед собою — бо я втомилась бути сильною.
Я просто хочу, щоб вона зрозуміла.
Не гроші.
Не телефон.
А те, що життя — це не лайки.
Що людина не стає кращою від бренду в руках.
Що є речі, які не можна купити.
Але як це пояснити тому, хто живе у світі, де все вимірюється серцями під фото?
Я боюся…
Боюся, що одного дня вона подивиться на мене — і їй стане соромно.
Не через мене.
А через те, що я не змогла дати їй “правильне життя”.
І знаєш, що найгірше?
Я вже майже в це повірила.