Гроші лежали в конверті.
Я відкривала його нечасто — боялася витратити хоча б гривню. Наче від цього залежало щось більше, ніж просто покупка.
Це був не просто телефон.
Це був шанс для моєї доньки не відчувати себе гіршою.
Я складала туди все: решту з магазину, зекономлені на собі дрібниці, навіть ті гроші, які могла б витратити на щось потрібне.
Айфон.
Слово, яке останні місяці звучало в нашому домі частіше, ніж “як ти?” або “я тебе люблю”.
— Мам, у всіх вже є… — казала вона, навіть не дивлячись на мене.
Я кивала.
Я завжди кивала.
Бо хотіла бути “нормальною мамою”. Тою, яка може дати дитині все.
Навіть якщо це “все” — просто картинка в чужих очах.
Я порахувала гроші ще раз.
Майже вистачало.
Ще трохи — і я побачу, як вона усміхається не через екран, а по-справжньому.
Я вже уявляла цей момент.
Але телефон задзвонив раніше.
І цей дзвінок перекреслив усе.
— Мамо… — голос у слухавці був чужий і зламаний. — Бабусю забрали в лікарню.
Світ не зупинився.
Він просто став іншим.
Я дивилась на конверт у своїх руках.
І вперше за довгий час зрозуміла: ці гроші більше не про телефон.
Вони про життя.