8 глава

Перед тим як вона встигла дійти до дверей, з-за них виринула рука, і її схопили. Двері швидко зачинилися за нею, і вона відчула, як руку притискають їй до рота, заважаючи закричати. Белла відчула сильний натиск на груди, і її серце забилося в такт панічним спробам вирватися.

Вона спробувала боротися, але рука була міцною і невідступною. Її спроби крикнути і боротися знімалися незначними зусиллями, а страх досяг піку. Важке дихання і шипіння коменданта, що звучав у віддаленому коридорі, нагадувало про небезпеку.

Але чим довше Белла залишалася притиснутою до дверей, тим більше відчувала, як ця рука, що тримала її, дарує їй несподіване відчуття безпеки. Тіло, хоч і напружене, відчувало якусь невелику частинку спокою, і це дивно втішало.

— Тсс, не роби шуму, — прошепотів тихий голос. — Ми ж не хочемо привернути увагу коменданта?

Белла змусила себе заспокоїтися, її дихання поступово стало більш рівним, хоч і не без труднощів. Коли вона трохи звикла до темряви і сили, що її тримала, вона почала розрізняти риси особи людини, яка їй допомагала.

Через кілька секунд рука поступово відпустила її, і Белла змогла нарешті розгорнутися і побачити, хто її врятував. Перед нею стояв Джеральд, його обличчя було напружене, але з усім тим, в очах можна було помітити хвилювання і тривогу.

— Джеральд? — шепотіла Белла, все ще намагаючись відновити свій ритм дихання.

— Що ти тут забула? — гнівно промовив Джеральд, його голос був холодним і відчутним.

Белла спробувала зібратися, але алкоголь все ще затуманював її розум. Вона не могла одразу відповісти.

— Я… я не знаю, — нарешті пробелькотіла вона, намагаючись перевести подих і розглянути Джеральда в темряві. — Ми просто… вирішили трохи відпочити, і потім… я заблукала.

Джеральд не відповів одразу. Його погляд залишався напруженим, але вже не таким ворожим. Він крокував по кімнаті, намагаючись з'ясувати, чи все ще існує загроза. Після кількох секунд мовчання він знову звернувся до Белли.

— Нам не можна виходити з кімнати, адже нас зможуть спіймати. Я не хочу проблем через твою тупість, — строго промовив Джеральд, його голос відзначався різкістю.

Белла відчула, як її обличчя палає від збентеження і сорому. Вона ще не зовсім отямилася від алкоголю і паніки, але слова Джеральда були чіткими і зрозумілими.

— Але чому ти допомагаєш мені? — запитала вона, намагаючись зібрати свої думки. — Ти ж ненавидиш мене.

Джеральд зітхнув і підійшов ближче до Белли. Його обличчя все ще залишалося похмурим, але в очах блиснула іскра роздратування.

— Зачекай, — раптом засміявся він, його сміх був холодним і зневажливим. — Ти ж не думаєш, що ти мені подобаєшся?

Його голос був іронічним, і усмішка, яка з’явилася на його обличчі, була сповнена презирства.

Белла відчула, як її серце забилося швидше від обурення та збентеження. Її думки металися між гнівом і розгубленістю. Вона не могла зрозуміти Джеральда — то він затягує її в кімнату, чіпляється до неї, а потім насміхається, наче це все велике жарт.

Вона намагалася не показати, як сильно його слова її заділи. Замість цього, Белла зробила вигляд, що її абсолютно не турбує його ставлення і почала оглядати кімнату. Це була велика, погано освітлена кімната з вікнами зі стелі до підлоги, простим меблюванням і кількома стелажами, завантаженими книгами. Стояло ліжко, яке було обережно застелене. Белла плюхнулась на нього у позі зірочки і почала дивитися на стелю в порожнечу.

— А тут холодно, — нарешті сказала вона, її голос був тоном легкого роздратування.

— А чого ще ти очікувала від зими? — саркастично вимовив Джеральд, його обличчя знову набуло виразу невдоволення. — Це не курорт.

Белла не відповіла і знову поринула у свої думки, намагаючись впоратися з панікою та розгубленістю. В кімнаті панувала тиша, крім звуків коменданта, які інколи доносилися з коридорів.

Він дивився на неї через плече, а його погляд був сповнений неприязні. Його серце билося швидше, не від страху, а від гніву та фрустрації. Неспокійні думки крутяться в голові, коли він намагається зрозуміти, чому ця дівчина, яка його так дратує, змушує його відчувати такі сильні емоції.

Якби його воля, він би підійшов до неї, обійняв би і цілував до ранку, хоч би це й суперечило всім його принципам і планам. Але реальність була суворою. Джеральд був старшим сином однієї з наймогутніших і найбільш жорстоких родин у світі магії. Його родина була відома своєю небезпекою, і навіть думка про те, що він міг би бути з кимось, як Белла, була неприйнятною. Його батьки ніколи не пробачили б йому такого вчинку; їхня сувора дисципліна і жорстокі правила не дозволяли ані слабкості, ані невірності родинним принципам.

Більше того, Джеральд сам не міг зрозуміти своїх почуттів до Белли. Вона і дратувала його, і вабила водночас. З кожним її кроком і кожним поглядом він відчував, як його розум починає зраджувати його. В його свідомості боролися два протилежних бажання: одна частина хотіла знищити цю дівчину, а інша прагнула наблизитися до неї, торкнутися її, відчути її близькість.

Він розумів, що це може бути лише поривом, що зникає так само швидко, як і з’являється. Але кожен раз, коли він дивився на Беллу, ця внутрішня боротьба ставала ще інтенсивнішою. Його серце і розум були в полоні і розгубленості. Джеральд не міг відкинути думку, що, можливо, він сам себе обманює, намагаючись приховати справжні емоції за зовнішньою зневагою. І ця думка пекла його більше, ніж будь-які інші.

— Чому ти мене так ненавидиш? — тихо запитала Белла, намагаючись виглядати спокійно.

Це питання застигло Джеральда врасплох. Його погляд затримався на Беллі, і він відчув, як розвивається всередині нього емоційний конфлікт. Він і так ледве тримався, щоб не накинутися прямо тут на неї і не поцілувати. Відчуття, що він не міг визнати сам перед собою, ще більше загострилося. Це питання ніби пробудило його від сну і повернуло в реальність.