3 глава

Беллі повернулась у кімнату, все ще тримаючи в руках футболку Джера. Її думки були переповнені подіями дня, і вона відчувала, як втома починає долати її. Відкривши двері, вона побачила, що її сусідка вже встигла облаштувати свою половину кімнати.

На ліжку сиділа кудрява блондинка, усміхнена і життєрадісна. Вона мала яскраво-блакитні очі, які одразу привертали увагу.

– Привіт! – весело вигукнула вона, коли побачила Беллі. – Ти, напевно, моя нова сусідка. Я – Емма.

– Привіт, – відповіла Беллі, намагаючись усміхнутись у відповідь. – Я – Беллі.

Емма швидко підскочила з ліжка і простягнула руку для рукостискання. Беллі відчула, що ця дівчина випромінює тепло і позитивну енергію.

– Як тобі перший день? – запитала Емма, сідаючи назад на своє ліжко.

– Це було… важко, – зізналася Беллі, згадавши про Джера і його вимоги. Вона показала Еммі футболку, яку тримала в руках. – Я випадково розлила сік на когось, і тепер маю випрати його футболку до завтра ранку.

– Оу, ну давай спробуємо щось зробити, – сказала Емма, швидко принесла тазик і заплющила очі, наставивши руки наверх. Раптом з’явилась невелика хмаринка, з якої почала крапати вода.

– Ого, нічого собі, – здивувалася Беллі, не вірячи своїм очам.

Емма розплющила очі і усміхнулась:

– Так, у нас тут багато сюрпризів. Тепер давай спробуємо випрати цю футболку.

Після того як ми випрали футболку Джера, Емма сіла на своє ліжко і почала розповідати про своє життя. Її голос був теплим і дружнім, а очі сяяли від захоплення.

– Моя родина має довгу історію магічних здібностей, – розповідала Емма. – Мій дід міг керувати вітром, а мама завжди знала, коли я брешу. Це було неможливо щось приховати від неї. Брат вміє говорити з тваринами, і це просто неймовірно.

Я слухала її з неприхованою цікавістю. Її історії були захопливими і дивовижними. Вона розповідала про те, як їх родина використовує свої здібності для допомоги іншим, і як вони завжди тримають свої таланти в таємниці від зовнішнього світу.

– А в тебе що за сила? – запитала Емма, дивлячись на мене з цікавістю.

Я відчула, як всередині мене щось стиснулось. Всі ці історії про магію і здібності були такими далекими від мого звичного життя. Я не знала, що сказати, адже сама не розуміла, що зі мною відбувається.

– Я... я не знаю, – зізналася я. – Я не впевнена, що маю якісь здібності. Моя мама завжди казала, що я звичайна.

Емма здивовано підняла брови і заперечно похитала головою.

– Цього не може бути, адже тоді б ти не бачила ні замку, ні нас, та ти і взагалі б не пройшла крізь двері і просто розчинилась у повітрі.

Я на секунду заклякла, осмислюючи її слова. Можливо, Емма мала рацію, і я дійсно мала якісь приховані здібності. Але що, якби вона дізналася про мій "дар"? Я не знала, як розповісти їй про це, боялася її реакції.

– Можливо, ти права, – тихо сказала я. – але, все занадто заплутано.

В її очах було стільки доброти і підтримки, що я відчула себе трохи спокійніше. Але все одно не могла позбутися тривоги щодо своєї таємниці. Мій "дар" завжди був чимось, що я не розуміла і не могла контролювати. А тепер, в цьому новому місці, серед інших з такими ж здібностями, я все одно почувалася чужою.

– Еммо, я... – почала я, але замовкла, не знаючи, як продовжити. Вона чекала на продовження, її усмішка не зникала. – мої батьки не розповідали мені про магію і… і я нічого взагалі не розумію по академію

Емма підняла брови ще вище, її обличчя відображало щире здивування.

– Як це твої батьки не розповідали тобі про магію? Це ж частина нашого життя, – сказала вона, трохи розгублено, її голос тремтів від нерозуміння.

Беллі відчула, як її щоки почали червоніти від незручності. Вона ніколи не думала, що колись їй доведеться пояснювати своє незнання про світ, до якого вона тепер належала.

– Я сама цього не розумію, – зітхнула вона, опустивши голову. – Вони завжди казали, що я звичайна, що в нас немає магії. А тепер я тут і… це все так дивно і ново для мене.

Емма повільно покачала головою, намагаючись осягнути ситуацію. Її обличчя відображало суміш здивування, співчуття і легкого шоку.

– Це дуже дивно, – погодилася вона, нарешті. – Магія – це ж наше життя, наше спадкоємство. Як вони могли не розповісти тобі про це?

Беллі відчула, як сльози починають набігати на очі. Вона глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтись.

– Я не знаю, Еммо, – прошепотіла вона.

Емма підійшла ближче і ніжно обійняла її.

– Все буде добре, Беллі. – тихо сказала вона.

Беллі притиснулася до Емми, відчуваючи тепло і підтримку її обіймів. Вперше за весь день вона відчула, що може справді розслабитися.

Беллі глибоко зітхнула, відчуваючи, як її тривога поступово розсіюється під впливом доброти Емми.

– Це дуже дивно, – зітхнула вона. – Я ніколи не думала, що все буде так складно.

– Так, тут все по-іншому. – погодилася Емма.

Кожна з дівчат швидко приготувалася до сну. Беллі лягла на своє ліжко, відчуваючи, як втома нарешті бере своє.

– Добраніч, Беллі, – сказала Емма, вимикаючи світло.

– Добраніч, – відповіла Беллі, вже закриваючи очі.

Сон швидко накрив їх обох, занурюючи в спокій і відпочинок після важкого дня.

Беллі прокинулася близько 6 ранку і усвідомила, що так і не дізналася, де знаходиться ця клята Кривава береза. Піднявшись з ліжка, Беллі почала метатися по кімнаті, намагаючись згадати хоча б щось, що могло б допомогти їй з'ясувати місце призначення. Емма ще спала, тому вона вирішила швидко перевірити коридори і, можливо, поспитати у когось про це місце.

Вийшовши з кімнати, Беллі сподівалася знайти когось, хто міг би дати їй потрібну інформацію, і почала повільно рухатися по коридору, орієнтуючись на будь-які знаки чи вказівки, які могли б допомогти знайти Криваву березу.

Вона продовжила блукати коридорами, але, на жаль, нікого не знайшла. Вже було зрозуміло, що їй доведеться знайти цю Криваву березу самостійно. Раптом Беллі відчула чиїсь присутність, хоча нікого поряд не було видно. Її пульс почав бити ще швидше, коли вона побачила, що годинник на руці показує вже 7:24. Не вагаючись, вона пішла за цією невидимою силою, що вела її в невідомість, сподіваючись, що вона приведе до місця призначення. Беллі йшла доволі довго, і відчувала, що запізнюється. Але, незважаючи на тривогу і страх перед можливими наслідками, їй було дуже лячно відмовитися від цієї невидимої сили, яка неначе вела її вперед. Вона не могла ігнорувати те, що відчувала, і, хоча кожен крок здавався важким, продовжувала рухатися в напрямку, який їй вказувала.