Ти і Я...
Разом...
Крізь відстань...
Це звучить майже неможливо,
як міст,
що тримається не на камені,
а на подиху.
Між нами — міста.
Нічні вокзали.
Чужі вікна.
І тиша,
яка довго мовчала,
аж поки навчилася
мати голос.
Я не торкаюся твоєї руки,
але знаю,
коли вона холоне.
Ти не бачиш мого обличчя,
але вгадуєш,
де саме в мені
ламається світло.
Ми стали ближчими,
ніж ті,
хто спить під одним дахом
і не чує серця.
Відстань
просто зняла зайве.
Залишила голос,
пам’ять,
очікування
і дивну чесність,
коли вже нема чим прикриватися.
Ти приходиш
не дверима,
не кроками,
не запахом дощу на пальті.
Ти приходиш
у момент,
коли я мовчу довше,
ніж можу витримати.
І тоді
десь за сотні кілометрів
у грудях
відпускає лід.
Ніби хтось
поклав долоню
не на плече —
на саме життя.
І сказав без слів:
я тут.
Не поруч.
Не близько.
Тут.
Відредаговано: 01.07.2026