Глава 14

- Про що ти думаєш? - лунає наді мною голос Жені, і я, мимоволі здригнувшись, піднімаю на нього очі. - Ти не можеш зосередитися, скоординуватися і видати навіть найбанальніший для новачка трюк!

 – Стули пельку, будь ласка, – втомлено видихаю я.

В чомусь Женя правий. Не виходить в мене нічого. Не можу зосередитись, зловити настрій і як наслідок – злітаю з мотоцикла. Захисна кліть навколо рами вся потерта – бойові подряпини. А я... А я вся в синцях, на які боляче дивитися. А у деяких місцях навіть шкура здерта так, що не доторкнешся, щоб не було боляче.

Думаю про те, як нахабно вломилася в спальню матері і застала її там з батьком. Не знаю, як ставитись до такого повороту подій, бо не можу зрозуміти, чому вони від мене приховали свої стосунки. Я їхня дочка! Я маю право знати, що вони знову разом!

Або ..?

Переводжу погляд на розірвані на колінах джинси та бачу кров. Зчесала, так зчесала… Ще б пак, кілька метрів за інерцією слідом за мотоциклом по асфальту прокатитися. Торкаюся пальцем роздертої рани, різко вдихаю повітря і закушую губу, щоб не заплакати від болю, тим самим показав цьому дурню, як мені тяжко.

 – Не колупай, – грізно рикає Женя. – Зараз аптечку принесу. І якого біса ти не вдягла захист? Зовсім жити розхотілося?

– Забула, – огризаюсь я.

 – Краще б ти голову вдома забула, – бурчить хлопець, віддаляючись у бік будівлі, де роздягальня.

Поруч виявляється Ігор, який мовчки сідає поруч на бордюр і виймає з кишені куртки невелику пачку вологих серветок.

 – Потерпи трохи, я по краях обережно бруд зітру, а Жека обробить уже як треба, – тихо каже Ігор. - Воно варте цього, скажи?

Його питання звучить дивно. Смикаюся, ніби від удару і напустивши на обличчя байдужість, повертаю голову до нього.

 – Що варте? – питаю я. - Ти про що?

 - Про це, - він похмуро киває на роздерті коліна.

 - Я завжди мріяла навчитися ганяти на мотоциклі і витворяти всякі кульбіти, - якомога спокійніше знизую плечима, відводячи погляд.

Ігор мовчить. Ображено сопить, акуратно стираючи кров, що змішалася з пилом на моєї шкірі. Розумію, що не повірив мені. Як би я не намагалася, не хотіла обдурити.

 - Ти думаєш, Мот цього хотів би? – Ігор знову робить спробу мене розговорити. - Думаєш, він був би щасливий, побачивши тебе в такому стані? Або побачивши, як ти викладаєшся на повну, не отримуючи жодної віддачі натомість.

 - Я не розумію, про що і про кого ти говориш, - уперто відповідаю я, вириваючи з його пальців серветку. - Дякую, сама далі впораюся.

Ігор знизує плечима і дістає з кишені пачку цигарок.

 - Не заперечуєш? – якось винувато дивиться на мене, ніби вибачаючись за своє негайне бажання отримати дозу нікотину.

Качаю головою. Чиркає запальничка, і за кілька секунд до мене допливає терпкий, з легкою ноткою гіркоти, сигаретний дим.

У пам'яті виринають картини недавнього минулого. Той самий вечір, коли Матвій прийшов на допомогу. Адже він тоді викинув пачку. Просто дістав із кишені, зім'яв і відправив до мусорки, яка стояла поряд. Шкода, що в той момент я була не в собі, трохи налякана... Не одразу зрозуміла, що цим маленьким, здавалося б, незначним жестом, він показав, що готовий прислухатися до мене, будь-якого мого прохання.

 - Він щасливий? - Несподівано для себе ставлю питання, яке мучить мене тривалий час. – Там, з нею… Щасливий?

Ігор мовчить. Видихає дим, дивлячись собі під ноги, а потім якось нервово забирає пачку цигарок у кишеню.

 - А ти? - Запитує він, повертаючись знову до мене. - Ти щаслива?

 – Ні, – відповідаю чесно.

 - Ти його змінила, дуже сильно змінила, Варь, - якось відсторонено каже Ігор. - Стала для нього не просто світлом, яке освітило путь його душі із темряви, в якої та сама душа заблукала. Ти стала його повітрям. Наповнила життя собою.

 - І тому він пішов, - з гіркотою перебиваю я Ігоря, розуміючи, що на очах з'являються сльози образи, змішаної зі злістю. – Тому залишив меня тут, розчинившись у повітрі, немов ніколи і не було його.

– Не тому, – хитає головою Ігор. – Він пішов, бо…

 - Воркуєте, голубки? - Женя з'являється раптово, немов з-під землі. – Ігорю, там зараз приїде дівчина, хоче вступити до нашого клубу. Зустрінь її, будь ласка!

У голосі хлопця я чую сталь. А може й ревнощі. Швидше навіть друге, бо не раз, і не два доводилося відшивати його надто явні натяки. І він начебто розумів все, але знов і знов, з впертістю барана ліз до мене, сподіваючись на те, що я зміню своє рішення.

 - Про що ви тут так мило тріпалися? - З викликом запитує Женя, немов я зобов'язана звітувати перед ним.

 – Просто поговорили. А що не можна? - Відповідаю я, дивлячись йому в очі. Так, каюсь, вирішила трохи роздратувати його.

 - Не можна, - огризається він, вивуджуючи з невеликої валізки пляшечку. - Зуби стисні, буде боляче.

 - Це лише перекис, - відмахуюся я. - Пошипить і перестане.

 - Я попередив, - знизує плечима він і щедро ллє на рану рідину, яка відразу починає пінитися.

Я навіть не відчуваю, як Женя промокає ранку ваткою, припікає та накладає пластир. У голові крутиться думка, що Ігор уникнув відповіді, і пішов навмисно. Що чекав саме на якись привід, щоб не відповідати мені, де Матвій, та що з ним коїться. Всередині мене кріпло бажання підскочити і кинутися слідом за хлопцем, притиснути його до стіни і змусити відповісти на всі мої запитання, а може й дізнатися номер телефону Матвія.

Чомусь тільки зараз замислююся про те, як безглуздо виглядаю. Матвій напевно знає про все, адже друг не став би від нього приховувати мої заняття... І всередині стає паршиво. Невже навіть знаючи, що я пішла на ризик, Матвій нічого не зробив, щоб мене зупинити?

Невже це справді кінець?

Ігор повертається за хвилин десять. Іде не один, а з якоюсь білявкою, і судячи з його виразу обличчя – це не найприємніший у його житті день.