Глава 12

Місяць потому…

Тишу розриває будильник. За вікном ще темно, і я щиро не розумію, навіщо мені знадобилося прокидатися серед ночі. Очі болять, сльозяться, і так не хочеться їх відкривати, але я все ж таки тягнуся до телефону, щоб вимкнути це пекельне деренчання. Жмурячись від неяскравого світла, що випромінює екран телефону, спішно заходжу в соціальну мережу і розчаровано видихаю. Жодного повідомлення, і на сторінці користувача жодних змін. Все також не з'являвся в мережі.

Втративши всяку надію, що все ще зміниться, набираю номер телефону, який вивчила за місяць напам'ять… Нічого. Номер абонента не обслуговується.

Сідаю і звішую ноги з ліжка, шукаючи капці. Скільки я поспала? Годину? Дві? А може, й того менше? Не пам'ятаю. Пам'ятаю лише те, що це стало звичкою. Жити “на межі” стало звичкою. Не спати і не їсти цілодобово теж стало звичкою. Проводити час за комп'ютером, зосереджено відкриваючи сайт за сайтом, які мають хоч якесь відношення до стантрайдингу, щоб знайти хоча б краплю інформації та зрозуміти… Зрозуміти, що з ним все гаразд, він просто мене зрадив…

Йду до кухні, сліпо натикаючись на стіни. Ноги та руки давно в синцях, які щодня з'являються, як наслідок мого недосипання та неуважності.

Звук нового повідомлення на коротку мить змушує здійнятися, повірити та відпустити своє серце в небеса, але… відкриваючи його, я знову падаю на землю…

Не від Матвія... Не від нього...

Не вистачить пальців рук і ніг, щоб порахувати, скільки разів пускалося серце галопом, скільки разів заглушало розум, який завзято вбивав мою віру, надію і любов... Скільки разів я засинала на коротку мить і тут же прокидалася від ниючого болю в грудях, тому що снився він, Матвій… Посміхався та йшов назустріч мені, а в його очах було стільки любові та ніжності, що я розчинялася в ній, губилася, задихалася і… знову і знову пробачала.

Адже він сам написав «Пробач»…

На годиннику близько третьої ночі, і спати хочеться сильно, але змушую себе зробити каву і сідаю за комп. Скільки разів я писала в пошуковій системі «стантрайдинг змагання», сподіваючись, що на нових відеороликах він хоча б майне, але… Ні, він розчинився, наче його ніколи не існувало. Ніби він був лише галюцинацією, моєю хворою фантазією, яку я придумала собі, щоб втекти від реальності… Щоб уберегти себе від божевілля… в яке поринула з головою.

Відкриваю чергове відео, залите на YouTube вчора і… застигаю, ледь не проливши каву на клавіатуру. Мені здається, що я бачу його, його мотоцикл, його трюки, які він відпрацьовував як божевільний і після викладав відео з тренувань в соц.мережу. Ставлю відео на паузу і збільшую екран, щоб краще розглянути, проте ... тепер картинка йде пікселями, на жаль. І все здається таким розмитим, що неможливо щось розгледіти і тим паче впізнати.

Зітхаю і знову вмикаю цей ролік. Дивлюся уважно, сподіваючись, що після виступу хлопець зніме шолом і я дізнаюся – він чи не він.

І коли це відбувається, моє серце, здається, перестає битися... Це він, жодних сумнівів немає! Задирає футболку, щоб витерти спітніле обличчя і по моєму тілу пробігає струм – татуювання, яке я ні з чим не сплутаю.

Прокидається злість і водночас із нею радість. Значить, з ним все добре, нічого не трапилося, але… Невже він справді мене покинув? Відмовився від мене, причому зробив це таким паршивим способом – написавши записку, а не сказавши в обличчя правду.

Відео все ще грає. Крізь смугу сліз я розрізняю як він прямує до виходу з загону та там до нього кидається дівчина. Повисає на шиї і цілує його в щоку… А після камера від'їжджає вбік і починається вистава наступного учасника. Що залишилося за кадром, мені залишається лише здогадуватись.

Сама не помічаю, як із силою стискаю кухоль у руці, і той розлітається на уламки. Фізичний біль протвережує. Дає ляпас, що в тисячі разів болючіше за той, який мені зараз відважило життя. Шкода, що фізичний біль пройде, рани затягнуться, але тільки не в душі, не на серці, яке подібно до кухля, розлетілося на дрібні уламки.

Встаю з-за столу, зачинивши кришку ноутбука. Я поки не знаю, що робитиму далі і як далі буду жити… Знаю тільки одне – мені терміново потрібен мотоцикл. І хороший вчитель зі стантрайдингу. Навіщо? Лише для того, щоб найти вихід, врятувати себе таким же чином, як і Матвій врятовував себе.

Іду знову до ліжка і відключаю всі будильники. На пари заб'ю все одно за планом повторення матеріалу, який я і так знаю. Ну і підготовка до сесії, яку я, певна річ, здам. Сподіваюсь. Трохи перед сном повзаю по сайтах і тематичних групах, вишукуючи людей, які могли б мені допомогти в моєму бажанні перестати дружити з головою.

Стантрайдинг – чисте божевілля, особливо для мене, яка жодного разу не ризикувала у своєму житті. І я готова на це піти, готова тренуватися до сьомого поту, набиваючи синці, шишки крізь біль, до якої я не звикла, та котру чомусь боялася, аби хоч раз ще доторкнутися до нього. А може, я просто не вірю, що це кінець.

Щось заважає повірити. Чи не передчуття, не відчуття, а якесь знання всередині, що це лише початок. Як відчуття безвиході, невідворотності, що це має бути. Не «може бути колись», а «я впевнена, що буде»!

Згадую слова мами, кинуті мені побіжно. І сталося так, як вона сказала. Я покохала. Не просто покохала, а на межі розчинення… За межею розуму.

З цими думками і провалююся нарешті в сон. У нормальний сон… Дивно, начебто лише домовилась із собою, прийняла рішення, а дихати стало набагато легше. Тупий біль у грудях змінив спокій, і в серці утвердилася віра в краще та надія на те, що все ще можна виправити.

У снах до мене знову приходить Матвій. Дивиться пронизливим поглядом, в якому читається хвилювання і мовчить. Прокидаюся як від удару струмом і хапаюся насамперед за телефон… Я поспала всього нічого – дві години. Але зненацька для себе виспалася. Вперше за цей час.

Напевно, посилаючи сни, підсвідомість грала зі мною недобрий жарт, намагаючись посилити голос розуму, який твердив, що нічого доброго з мого бажання займатися стантрайдингом не вийде.