Глава 11

Матвій лежав не рухаючись. Дивився на тонку, витончену ніжку, яку Варя закинула на нього уві сні і боявся доторкнутися, щоб не провокувати зайвий раз себе, свого внутрішнього звіра, що прокинувся і тепер люто ламав клітку. Хлопець кілька разів піднімав руку, завмираючи за кілька сантиметрів від білої шкіри, але так і не наважився торкнутися, провести пальцями по ній.

Бо знав, що не зможе зупинитись. Не зможе стримати свої пориви та бажання, а з Варею він не хотів чинити так. З Варею він хотів зовсім по-іншому. Щиро, ніжно, бажано на все життя.

Він летів до неї сьогодні ввечері наввипередки з вітром. Хотів розповісти про все, розповісти, що було в минулому, і чому він так старанно оберігав свої таємниці, але, побачивши її на порозі, не зміг.

В її очах було щось, що не давало йому спокою. Почуття, яких він раніше не бачив у кого. І Матвій часто ловив себе на думці, що бачить її душу, усі страхи, усі бажання. Будь-які вагання вловлював миттєво і точно, наче Варя – віображення його. А він – її…

Матвій знову зітхнув і все ж таки торкнувся ноги дівчини, але лише для того, щоб акуратно підняти і перекласти на ліжко. Тихенько підвівся, щоб не потурбувати її сон і вийшов із кімнати.

Йому хотілося повернутися назад, розбудити Варю поцілунком, і дозволити собі поринути у бажаний світ, де вони тільки удвох, але… Але він знав, що піде на дно, і не хотів тягнути за собою ще і кохану.

Вийшов на балкон. Стояв і дивився на зірки, що підморгували йому з неба. Зірки здавалися маленькими, багато з них взагалі ледь помітними, але хлопець знав, що це лише обман. Відстань вводила в оману.

І знав, що в кожній крихітній точці, що мерехтить на небосхилі, прихована величезна енергія та сила, яка здатна знищити все довкола. І місто, і країну, і всю планету.

Варя – його зірка. Така ж далека, але чарівна, що притягує погляд і душу наче магнітом. Крихітна, але володіє величезною прихованою силою, про яку сама не розповідає. Чарівна, приваблива. Невинна спокусниця.

І він… Поранений звір, на якому живого місця не лишилося. Відчайдушно шукає тепла, щоб відігріти своє серце. Натомість повертає біль, приносить нещастя…

Ці думки виявилися вирішальними. Ключовими. Тими, які не можна просто так скасувати, замінити та знищити. Вона дарувала тепло, і він не може завдати їй болю. Не хоче.

Матвій повернувся до кімнати і зупинився біля ліжка, дивлячись на дівчину із завмиранням серця. А потім, взявши на столі клаптик паперу, написав єдине слово «Пробач». Поклав на сусідню подушку, і з тяжким серцем вийшов. Геть із її кімнати. Геть із її квартири. Геть із її світу.

На душі шкребли кішки, а в горлі наче комок, якого хлопець не міг просто так позбутися. Він довго катався на мотоциклі нічним містом, сподіваючись, що рев двигуна заглушав його власний крик болю. Під ранок він зупинився на краю того самого урвища, з якого починалася їхня історія. Історія довгого кохання – нерозділеного, що і досі спалює хлопця вщент. Історія їхньої першої зустрічі, яка зайняла всі його думки. Історія глухої ревнощі, що клекотіла всередині, але ніколи не проривалася назовні через захисний бар'єр. Історія, з якої все почалося…

 – Я слабак! - Набравши повні легкі повітря, прокричав він, опускаючись на коліна. - Я не можу так більше! - І тихіше додав: - Не хочу так більше. Не хочу завдавати їй болю.

Матвій докоряв себе за раптовий порив, докоряв за те, що дозволив собі прийняти рішення за двох, але він не знав, де набратися сміливості, щоб розповісти їй про все. Про сестру, про те, що було після, коли він ледь не загримів у в'язницю, бо побив Олега так, що той ще довго лежав у реанімації. Так із неї не вийшов. Добре, що вже не з вини Матвія, а тому, що передознувся препаратом, який приніс йому дбайливий друг і вирушив на той світ. Матвій сподівався, що котел у цьєй сволоти тепер горів жарко. Таким місце лише у пеклі.

Матвій не міг розповісти, що через тиждень після тієї аварії він, зірвавшись із ланцюга, прилетів до Ольги, і розмова у них вийшла не з приємних. Він не розпускав руки, ні. Він бив словами по найболючішим місцям, і фактично довів її до зриву.

А потім випускав пару, використовуючи дівчину, як повію.

Матвій знав, що Варя цього не пробачить. Бо відчував, що сам ще не пробачив себе за це. За ці дурні емоції, за стан афекту, в якому накоїв стільки справ, що й досі доводилося розгрібати. Варя не простить за те, що він такий. За те, що замість того, щоб бути гарною людиною, перетворився на звіра, що живе лише ємоціями, почуттями.

Його міг засуджувати весь світ – йому було начхати на це… Але засудження в її очах він не перенесе.

 — Пробач, мала, — шепотів він у якомусь маренні, продовжуючи дивитися перед собою, на місто, що розкинулося внизу, яке ледве золотили промені сонця, яке тільки прокинулося. - Вибач будь ласка…

Коли на вулиці стало зовсім ясно, Матвій уже був спокійний. Впевнений у своєму рішенні.

Сівши на мотоцикл, він завів його і, різко стартувавши, попрямував у бік заміської траси. Більше його у цьому місті нічого не тримало. Більше не було до кого летіти стрімголов, порушуючи всі правила, аби відчути тепло її губ. Більше не було нічого.

***

Ранок починається не з посмішки, а з усвідомлення того, що я проспала. Різко встаю з ліжка і на бігу починаю збиратися в універ. Матвія ніде немає, але до цього я починаю звикати. У ванній, чистячи зуби, вперше ловлю себе на думці, що нічого не знаю про те, де він працює, і чому так рано зникає. Не знаю, яка в нього сім'я і де він живе. Чим захоплюється, окрім свого станта, і як проводить час. Нічого.

Вибігаю з дому до ладу не зібравшись. Благо, універ неподалік, і якщо пробігтися, то встигну якраз на початок пари. А подружки... А з подружками побалакати зможу і після.

Несподівано для себе, до універу я підбігаю за десять хвилин до початку першої пари і застаю Ладу на ганку. Вона щаслива поряд із Петром. Обіймає його, віддано заглядаючи у вічі. А він дивиться на неї з таким обожнюванням, що в мені мимоволі прокидається заздрість. Ці двоє знайшли одне одного. (історія Лади та Петі розказана в «Я кохаю тебе»)