Глава 10

Я сиджу на підвіконні і пальцем малюю на запотілому склі зірки. У голові сумбур, думки сплуталися і немає кінця та краю питань, на які не можу знайти відповіді. Хочеться як раніше, у школі, прочитавши складне завдання, підглянути у збірнику відповідей рішення та все-все зрозуміти. Тільки життя – не збірка шкільних прикладів, і до неї інструкція для споживача не додається. Доводиться самій шукати тонкі, мов павутинки нитки, і тягнути за них, періодично завмираючи від страху, що нитка ось-ось порветься і не вдасться розплутати клубок.

Хочеться бути однією. Спробувати відчути те, що відчував Матвій кілька років тому. Спробувати зрозуміти, що на душі та в голові у цієї людини. І я точно знаю, що потім, коли Матвій прийде, я й словом не промовлюся, що мені відомо багато. Зроблю вигляд, що Оля не приходила, і жодної розмови між нами не було.

І не тому, що я йому не довіряю. Тому що не хочу ворушити минуле і колупати рани, що ще не загоїлися нігтиком, вишукуючи щось нове для себе. Нікому від цього краще не буде. Тому не слід травмувати людину, яка за такий короткий час стала майже рідною.

Матвій має сам розповісти, що з ним сталося. Довіритися мені, поділитися частиною своєї душі та свого минулого. А я маю просто почекати. Залишатися поряд, щоб підтримати його, допомогти якось згладити гострі кути його пам'яті та пережити з ним цю біль. Тому що ніхто не має залишатися з цим наодинці. Тому що вдвох буде легше.

Дзвінок у двері звучить уривчасто, немов той, хто натискає на кнопку, сумнівається в собі, у правильності своїх дій, а я чомусь ловлю себе на думці, що за дверима стоїть Матвій. Якимось звіриним чуттям, якого зроду не було в мені, відчуваю це.

Зістрибую з підвіконня і в темряві боляче вдаряюсь коліном об куток стільця. Не встигла я ще звикнути до цієї квартири, ні за чим у темряві нею бігати.

Накульгуючи, добираюся до передпокою і вмикаю світло. Приникаю до дверного вічка і серце завмирає – справді Матвій. Стоїть, привалившись плечем до стіни і дивиться кудись униз.

Відчинивши двері, трохи цураюся, але він чомусь не заходить. Так і продовжує стояти, дивлячись на мене спідлоба.

 – Привіт, – тихо кажу я. - Я рада, що ти прийшов.

Він мовчить, не каже ані слова. І слова непотрібні. Я бачу, що сталося щось, чому він поки що не знайшов пояснень. І бачу боротьбу у його очах.

 - Може ти увійдеш? – знову запрошую я.

З кожною секундою тривога у грудях наростає. Не залишає почуття, навіть передчуття чогось поганого, що повисло над нашими головами. Стає душно, ніби я в одну мить опинилася в травні і над моєю головою згущуються хмари, які ось-ось вибухнуть гучними гуркотом грому і спалахами блискавок.

Нарешті, він заходить, і я поспішаю зачинити двері – провернути всі замки, аби не передумав і не зробив крок назад, у холодний під'їзд, знову провівши між нами кордон із крижаного вогню.

 Повертається і різко, піддавшись пориву, притискає мене до себе, зариваючись пальцями у волосся.

 - Я сумував. Я страшенно сумував, - шепоче Матвій, і я піддаюся його почуттям, розумію, що теж сумувала і не знаходила собі місця.

Нехай і не міряла тишу кроками, не металася по квартирі, наче звір у клітці, натикаючись на розпечені прути, які хтось недобрий розжарив саме для мене. Я не могла знайти собі місця всередині, у душі та серці, які розривалися від суперечливих почуттів – огиди до Ольги, жалю до Аси, ненависті до незнайомого мені Олега та любові до Матвія.

Руки самі тягнуться до блискавки на косусі, тягнуть язичок вниз, розстібаючи куртку. Тягну її вниз, намагаючись зняти, щоб точно знати, що тепер він нікуди не подінеться, що не піде. Підводжу голову і зустрічаюся з Матвієм. Злякано завмираю, вслухаючись у звуки серця, що гулко б'ється. Двох сердець.

Нарешті здираю з нього косуху і витягнувши руку, вішаю на гачок. А потім запускаю долоні під тонкий джемпер, щоб відчути тепло його шкіри. Притискаюся до Матвія.

Хочеться знову і знову повторювати, що я люблю його, що дорожу їм, і попри все буду поруч. Навіть якщо прожене. Навіть якщо піде. Я все одно буду. Здається, я тепер розумію, що мала на увазі мама, коли казала, що й мене наздожене кохання. Таке ось шалене, незрозуміле, що веде до повного розчинення та добровільної здачі в полон. Хворе кохання, зі смаком божевілля.

 – Просто будь, – тихо каже Матвій, цілуючи мене в маківку. - Завжди поручь будь. Зі мною.

Я втрачаю рахунок часу, стоячи поряд із ним і притискаючись до його теплого тіла. Скільки вже минуло? Година? Дві? Може вічність? А може, п'ять хвилин?

Не знаю.

Знаю, що не хочеться робити жодного кроку убік, бо боюся. Боюся, що він міраж, який розчиниться у темряві квартири, зникне, перетвориться на порожнечу. І я разом із ним. Рухну вниз, з найвищої точки небес, на яку може піднести любов, і розіб'юся о тверду землю.

Він першим робить крок назад і його руки ковзають моїми вниз – від ключиць до долонь. Дивиться на мене уважно, розглядає, вивчає, наче дивовижну рослину, яку раніше ніколи не бачив. А я відводжу погляд. Не хочу, щоб він бачив мою втому, злість і тривогу.

 – Ти така домашня, – усміхається Матвій, знову притягуючи мене до себе. – Дика, і водночас ручна. Незрозуміла. Як закрита книга, яку я не можу прочитати, тому що не знаю мови, якою вона написана.

Усміхаюся, притискаючись носом до його грудей, але розумію, що після спілкування з Олею посмішка вимучена. Наче я довгий час перебувала в русі, йшла назустріч йому, назустріч нашим почуттям, не знаючи втоми і… якось втомилася.

Мені хочеться забути всі слова, сказані том дівчиною. Її сльози та грубі фрази на адресу Матвія та його сестри. Мені хочеться викреслити з пам'яті її погляд, наповнений німим благанням і затаєним болем. Я не можу відчувати до неї співчуття. Не можу і не хочу, адже Оля сама зруйнувала своє життя і перекреслила долю ще однієї, ні в чому не винної людини… Але чому мені її шкода. Чому не покидає почуття, що вона просто заблукала у пітьмі, і не може вийти на світло. Тому що ніхто для неї не вімкнув навіть ліхтарик…