Глава 9.2

Матвій стояв за рогом і чудово чув розмову хлопців. У грудях палахкотіла нездорова лють, яка раз у раз підступала до тієї незримої межі, прокресленої кілька років тому самим Матвієм. За тією межею спав звір. Той самий, що не раз і не два напивався до нестями, а потім ліз у сумнівні авантюри, які не завжди закінчувалися благополучно. Той самий, що міг завестися миттєво, а потім, діючи на інстинктах, ударити чи зовсім вплутатися в бійку, з якої вийти переможцем. Той самий, що вбивав у ньому все людське, залишаючи лише голу ненависть до всього живого та оточуючого його.

Таким він був до смерті сестри. Крушив усе навколо, розбиваючи в лахміття кулаки об стіни. Звіром, якому були чужі якісь позитивні емоції. Гола безпросвітна ненависть. Темрява.

Того дня, кілька років тому, Матвій випадково опинився біля урвища. Наче рухомий долею, не думаючи про те, де хоче опинитися, підійшов туди. І побачив її, що стояла навколішки, прямо на землі. Волосся, яке нещадно тріпав вітер і опущені вниз руки, що безсило повисло вздовж тіла.

У її позі було стільки болю, що Матвій, який навіть не здогадувався до цього, що здатний так тонко вловити чужі емоції і почуття, завмер від неприємного відчуття, що давить в грудях. Йому вперше захотілося підійти до когось, щоб просто обійняти і притиснути до себе. Відчув бажання полегшити тягар цієї незнайомки, розділити на двох, щоб їй було легше.

Можливо, хтось і сказав би, що чоловіки байдужі за своєю природою, але не Матвій. Тепер він точно знав, що зустрів ту, заради якої захотів змінитись. Заради якої хотів бути кращим. І для якої хотів стати центром всесвіту, щоб все життя оберігати, захищати та любити. Любити так, як не любив нікого раніше.

Тільки ось підійти до неї він не наважився. І справа була не в тому, що він боягуз. Справа була в тому, що він не хотів завдати їй болю. Дівчина була тендітною, ніжною та яскравою, наче перший весняний пролісок, який несміливо розкриває свої пелюстки, відкриваючись світові. А він був... А він був звіром.

Після був дивний рік. Він часто приходив до того урвища, сподіваючись знову зустріти її, але... вона не приходила. Йому часом здавалося, що й не було її зовсім. Що це був міраж, який посланий кимось згори, щоб тривожити душу, що гине в пустелі.

І лише через рік, приїхавши увечері до сквера, де вони збиралися з хлопцями, він знову побачив її. З другом, який тримав її за руку так власно, ніби бажаючи показати всьому світу, що ця дівчинка його.

У Матвії прокинулися всі його риси. Та ж палаюча лють, яку не змогли загасити навіть три поспіль викурені сигарети. Руки тремтіли, а думки більше нагадували зграю злих бджіл і боляче жалили. І найбільше у світі Матвій не хотів, щоб у цей момент поруч опинилася вона. Щоб не бачила його справжніх почуттів, його агресії, його справжнього обличчя.

А вона, ніби знущаючись, підійшла до нього першою і простягла руку. У той момент він не чув нічого, звук пробирався як крізь вату, і лише пульсація в його голові говорила про те, що треба забиратися звідси скоріше, що він на межі і зовсім скоро не зможе стримати себе.

Матвій поїхав. Півночі колесив містом, розлякуючи ревом мотоцикла пізніх перехожих. І прокинувся він, стоячи біля того урвища на колінах. По темному парку, луною відштовхуючись від дерев, ще ледве чувся його голос. Крик, сповнений болем і образою. Злість на себе.

Він не захотів завдавати Варі болю, тому не наважився підійти. А його друг Артем, який міняв баб як рукавички і брав усе, що рухається, а що не рухається – рухав і брав – ризикнув. І в цьому Матвій звинувачував себе. У тому, що, не бажаючи кривдити дівчину, добровільно віддав її до рук того, хто її обов'язково образить.

Вирішив насамперед заїхати додому. Після смерті Асі він не часто бачився з матір'ю. Та й із батьком теж нечасто. Вони також звинувачували його в тому, що сталося. А Матвій втомився виправдовуватися, втомився говорити очевидні речі. Та й наодинці з собою теж часто припускав думки, що не змог, що втратив час, коли це було потрібно, що недоглядав за сестрою, а як старший брат, був зобов'язаний це зробити.

В хаті, як завжди, стояла тиша. Лише десь у віддаленій кімнаті чулися звуки хропіння. Намагаючись не шуміти, хлопець пішов на кухню і почав вивантажувати їжу з пакетів у холодильник. Гроші батькам він уже давно не давав – пропивали.

Скільки разів він через біль у серці, скидав їхні дзвінки – не порахувати. І все тому, що після таких розмов не міг знайти місце. Мати п'яна обов'язково кричала синові, що він вбивця, а батько вторив їй.

Життя змінилося. Повністю. Поділилось на дві частини – до та після. І життя з кожним днем ​​все менше і менше подобалося Матвію. Немов раптово він втратив не лише молодшу сестру. У тій аварії загинули всі його близькі, просто мати з батьком загинули морально, перетворившись на подобу людей, для яких тепер нічого не існувало, крім власної залежності.

Матвій довго шукав їм виправдання… І навіть знайшов. Адже важко втрачати дитину, і не кожен може змиритися з цим. Але ніяк не міг зрозуміти, чому вони, ось так зараз, добровільно відмовилися від другої дитини. Забули про його існування і згадували лише тоді, коли закінчувалися гроші, а залити своє горе хотілося. Чи не горе… Чи то просто вже залежність…