Глава 7.3

Цей день ми проводимо вдвох. Дивимося комедії та намагаємося відволіктися від ранкового інциденту. Я раз у раз непомітно поглядаю на Матвія, а часом і легко, ледве відчутно торкаюсь його руки, що лежить так спокійно на моєму плечі. Вдаю, що поправляю волосся, і знову проводжу по шкірі, подумки уявляючи, як ми виглядаємо збоку.

І мені подобається ця картина, все в ній гармонійне і так, як має бути. Гарний хлопець, на вигляд холодний і неприступний, який ховає в собі вогонь. І дівчина, яка йде за ним і щиро вірить у те, що ніяка небезпека не загрожує. Бо він стане тією самою кам’яною стіной.

Дві половинки. Він – моя стіна, моя опора і моя віра в те, що більше не затягне небо хмарами, і ніяка буря не зможе розірвати червону нитку, що так майстерно перелітає наші долі. Я – його вогонь, його вода, його повітря та натхнення. Те, заради чого йому не страшно вступити в бій і здобути перемогу…

 - Пробач, - кажу тихо і ловлю його погляд, сповнений ніжності. - За те, що сталося з Артемом.

 - Дурна, - усміхається він. – Мені потрібно вибачатися, що припустився цього.

Торкається пальцями моєї щоки і проводить зовсім легко, чому мені навіть трохи лоскітно.

 - Розкажи про себе? – прошу, пристроюючи голову до нього на плече, хоча найбільше на світі хочу зараз проникнути у його думки.

Проникнути під шкіру, у саме серце і в кожну клітинку організму, щоб з цього дня він думав тільки про мене, сумував і хотів бути поруч зі мною. Щоб не було ані секунди, в якій був присутній ще хтось, крім мене і думок про мене.

Здається, я починаю божеволіти. Стаю шаленою розкрадачкою душ – його душі. І прокидається якесь нездорове почуття егоїзму. Хочеться обійняти і на весь світ кричати, що він мій. Що я хочу, щоб він був моїм!

Тільки ось знову реальність нахабно вламується у простір, де блукають мої думки. І нагадує, що навіть незважаючи на те, що було, я не можу з упевненістю заявляти свої права на цього хлопця. Тому що ми так і лишилися ніким. Не було слів, які подібні до клятви, що приносять люди, які прагнуть бути удвох.

І як би я не хотіла зараз розкрити перед ним всі карти, я не можу дозволити собі вимовити ті заповітні три слова…

 – Я тебе кохаю, – каже Матвій тихо. – І це все, що тобі треба знати.

Із завмиранням серця піднімаю голову і зустрічаюся з ним поглядом. Він дивиться з придихом, як на довгоочікувану і таку бажану дівчину. Акуратно заправляє пасмо мого волосся, трохи покрутивши його в руці. А потім ніжно торкається губами чола і тихо додає:

 – Давно кохаю…