Глава 6.1

Тато приїжджає ввечері, коли я вже розстелила ліжко і готуюся лягти спати. День видався настільки важким, що я не одразу можу розслабитися і подумати, що все позаду. Мені незручно брати гроші в батька. Дуже незручно. Але виходу наразі немає. Як і вибору. Залишається лише надія, що все не дарма.

Мати дзвонить мені вже в той момент, коли я готуюся до сну. Нічого не каже, навіть не намагається з'ясувати причину. Єдине, насамкінець, важко зітхає і каже, що нудьгуватиме. І нагадує про свою умову.

Кручусь у ліжку, намагаючись заснути, але не виходить – надто багато думок у голові, від яких немає жодного порятунку. І тільки близько першої години ночі підводжусь і йду на кухню, щоб попити води. У руках телефон. Думаю, кому б написати, щоб не було так самотньо. На душі шкребуть кішки, добре хоч сліз більше немає.

Ігнорую кілька повідомлень від Артема і заходжу до нашого чатика, де дівчата ще не сплять, спілкуються про щось своє. Читаю деякий час їхнє листування, але нічого не пишу сама. А потім, піддавшись якомусь божевільному пориву, йду на сторінку Артема і шукаю серед його друзів Матвія. Мені хочеться подивитись на нього з іншого боку – з того, з якого я його ще не бачила. Хочеться зрозуміти, чим захоплюється хлопець, що йому подобається… а може… може він має дівчину? Тоді хочу подивитись і на неї. Чомусь я впевнена, що в нього може бути найкраща з найкращих, адже він не такий, як усі.

Мені здається, що не такий…

Його сторінку знаходжу відразу, і не можу втримати розчарований стогін – прихована налаштуваннями приватності. Виходить, інформація доступна лише тим, хто перебуває у списку друзів. Побоюючись передумати, натискаю кнопку «Додати в друзі» і здригаюся, коли поряд з його ім'ям спалахує зелений значок, який каже, що користувач з'явився в онлайні.

Наступні хвилини минають нервово. Гризу нігті, гіпнотизуючі поглядом телефон, на якому постійно оновлюю сторінку в очікуванні на підтвердження заявки. Видихаю лише тоді, коли нарешті спалахує повідомлення про те, що користувач і я тепер друзі.

Але подивитися не встигаю нічого… Телефон дзвонить.

 - Не спиш? – каже Матвій, тільки-но я піднімаю слухавку.

 - Чомусь не можу заснути. Зголодніла, а в хаті шаром покотило, - намагаючись приховати тремтіння в голосі, видихаю. - Доведеться збиратися і бігти в той нічний магазин, де ми були з тобою нещодавно.

 - Ти знову на квартирі, - робить висновок Матвій.

 - Так, тепер я житиму тут, поки не вирішу свої проблеми. Ну, а може, поки не набридне, – нервово посміхаюся, намагаючись надати голосу безтурботності.

 - Що ти їстимеш? – раптом питає хлопець. – Що привезти?

 - Жартуєш? – дивуюсь я. — Отак ось посеред ночі зірвешся, щоб не дати мені померти з голоду?

 - Я неподалік, на мотоциклі, так що мені не складе особливих труднощів заїхати до тебе, і не дати тобі загинути, - сміється він.

 – А з чого можна вибрати? – відразу чіпляюся я за можливість.

Може, приїде і мені знову полегшає? Скрасить мою самотність, прожене дурні думки і сильними руками розведе хмари над головою.

 – Що захочеш, те й привезу, – відказує він.

Себе! Привези мені, будь ласка, себе! Хочу з тобою розмовляти, пізнавати тебе краще… Хочу зрозуміти, яка ти людина, і чому розумієш мене так, наче ми не перший день знайомі.

Можливо, я чіпляюся за тонку соломинку, аби не почуватися такою: нікому не потрібною, всіма зрадженою.

 – Чай, – прошу я. – Привези чай. Вибирай той, що подобається тобі.

Матвій мовчить, але я чомусь певна, що він зараз усміхається. І можливо, також як і я, приклав руку до грудей, щоб почути гучне биття серця, яке гуркоче прискорено, в унісон з моїм.

Мотаю головою, щоб розвіяти ману. Закусивши палець, думаю про те, що я поводжусь нав'язливо. І безглуздо посміхаюся. Треба ж хоч колись дурепою побути.

 - Домовилися, - чую відповідь. - Я скоро буду.

 - Якби скоріше, - тихо кажу я, коли скидаю виклик.

Настрій піднімається, стрімко повзе нагору так, що я починаю мимоволі порівнювати себе з повітряною кулькою, якій подарували другий шанс на життя. Незважаючи на те, що за дві доби нормально не спала, я знову сповнена енергії.

Підскакую, і біжу у бік кімнати. Не хочу, щоб перед хлопцем постала лахудра з розпатланим волоссям і темними кругами під очима. Поспіхом фарбуюся - не яскраво, віддавши перевагу природним кольорам. А потім роблю якусь подобу зачіски. І нарешті міняю стару затишну піжаму на нову сукню з відкритими плечима.

Покрутившись перед дзеркалом, хмикаю - я задоволена тим, що бачу. І лише тоді повертаюся на кухню. Тепер залишається тільки чекати. Та я знаю, як скорочу час.

Переходжу на його сторінку та починаю читати пости, котрими ділиться хлопець. Там переважно, музика та фотографії з різних виступів. Ти диви, я навіть не здогадувалася, що він не просто так заради забави ганяє на мотоциклі, а професійно займається цим.

Переходжу в папку «Відео» і починаю занурюватись у його світ, у його реальність. Коли дивлюся перший ролик, захоплююсь. Грація та гнучкість, з якою він виконує трюки, говорить багато про нього. Про те, що він доволі цілеспрямований і швидше за все займається цим не перший рік. Рухи відточені до автоматизму, що також наводить на думки про час, якій він приділяє роботи над своїм захопленням. Швидше за все - це робота на виснаження.

На другому ролику приходить усвідомлення наскільки це небезпечно. Такі захоплення не терплять помилок. Кожна з них може стати фатальною, тією, яка перекреслить взагалі все. І добре, якщо залишиться живим, але в інвалідному візку. Може бути й інший кінець…

На третьому ролику саме тренування. Спостерігаю за кожним його рухом, безпомилково вгадуючи, де виходить трюк, а де щось іде не так. І кожного разу, коли я бачу, як він ризикує, ловлю себе на тому, що серце провалюється кудись униз і замовкає на мить, а по шкірі пробігає холодок.

Зрештою, не витримавши, я закриваю відео. Як би не вмовляла себе – не можу продовжувати дивитися на це, хоч у цьому є безперечний плюс. Я побачила Матвія з іншого боку – не такого врівноваженого та спокійного, яким він здається. Не такого милого та доброго, як я думала про нього раніше.