Глава 5.3

Підвівшись із ліжка, закриваю валізу, і знову опускаюся на колишнє місце. Звичайно, найпростіше ось так взяти та піти. Зачинити тихо двері, або голосно грюкнути нею, ніби бажаючи показати всю силу своєї образи, приниженості. Але як бути далі? Як йти до тієї квартири, де все нагадує про щасливу родину?
Похмуро посміхаюся. Схоже, цю казку я вигадала собі сама. А мама з татом просто дозволяли мені у це вірити. Дивно, пройшло достатньо часу з моменту розставання, а я й досі не знаю справжньої причини. Точніше, раніше знала. Вважала тата зрадником, який проміняв нас на свою асистентку, а точніше, на молоде тіло та пристрасть, замість протертої до дірок ковдри спільного сімейного побуту. Але це може бути не так. Я можу помилятися, і в краху нашої родини винні обидва – мати та батько.
Гірко сміюся, і розумію, що мені гидко. Від самої себе. Добра дочка, не помітила нічого і ніяк не вплинула на ситуацію. А чи можна було вплинути? Швидше за все, ні.
Знову піднімаюся з ліжка і рішуче підхоплюю валізу. Він невеликий, не надто важкий. І набитий незрозуміло чим…
Напевно, дурепа - це довічний діагноз, і я ніяк не зможу вилікуватися. Застрягла тут, що розривається навпіл суперечливими почуттями, і ніяк не можу зробити крок, визначитися, чого хочу.
Сумно йти з дому. Подвійно сумно від того, що це вимушений захід, адже й тут я залишатися не можу. І де ті самі двері, про які твердять у важкі хвилини? Як перестати битися головою об міфічну стіну власної душі, пропускаючи вихід, який перед носом?
А ніде, немає цих дверей! І крок треба зробити у нікуди. Тільки тоді пізнаєш усю цінність того, що в тебе було. Тільки тоді починаєш згадувати хороші моменти, геть-чисто викидаючи з пам'яті те, що пригнічує або змушує страждати.
І я роблю цей крок. Крок за поріг рідної квартири, що стала. Крок у порожнечу і невідомість, яка манить мене, обіцяючи визволення та лікування всіх душевних ран. Крок назустріч дорослому життю, де мені доведеться брати відповідальність за свої вчинки.
Сходами легко спускаюся. Вже нічого не тягне душу вниз, наче каміння, яке було там до цього, розчинилося. Я відчуваю крила за спиною і готова їх розправити. Мабуть, я вилізу надто високо і опалю їх, а може знайду своє місце, і більше ніколи-ніколи не відчую болю.