Глава 1.1

Я стою на балконі і напружено вдивляюся в темряву двору. Чекаю його, чекаю коли він прийде, бо обіцяв забрати мене звідси і провести додому, але... годинник цокає, а його все немає і немає. Тремтячими руками дістаю телефон з кишені і знову набираю номер. Абонент недоступний. Останню годину тільки ці слова і чую, намагаючись стримати в грудях тривогу,яка розростається і повністю охоплює моє тіло, що трясеться від холоду.

- Просто розрядився телефон – видавлюю з себе ці слова, хоча сама не вірю їм. Не вірю собі ж.

І хоч я промерзла вже неабияк, повертатися в квартиру не поспішаю - не хочеться. Там спить Анька, яка непогано перебрала алкоголю, Ритка усамітнилася в іншій кімнаті зі своїм черговим залицяльником, і тепер стогне, як недорізана курка, заглушаючи гучну музику. Анькін Толя, такий же вдризг п’яний, дозволяє собі відпускати вульгарні натяки в мою сторону, а я до біса задовбалася терпіти це все. Тому і подзвонила Артему, в надії, що він мене забере. Однією йти додому не хочеться, а таксі, в цей час доби, в наш неблагополучний район не пхається. Замовлення скидають одне за іншим.

- Де ж ти? - питаю я, гіпнотизуючи поглядом телефон, і той, немов почувши мене, оживає. – Артем, де ти?

- Краще скажи мені, де ти? - голос в трубці належить іншій людині. Матвію. Кращому другу Артема.

З Матвієм я мало знайома. Точніше, не знайома зовсім. Бачила його пару раз в компанії хлопців, з якими гуляє Тема, але наше спілкування жодного разу не заходило далі «Привіт-поки».

Серце забилося частіше. Раз мені дзвонить Матвій, значить з Артемом щось сталося. Не став би він посилати свого друга просто так.

- Що з ним? Матвій? Де він? Чому він не прийшов? - обрушую шквал запитань на хлопця, в надії почути хоча б одну виразну відповідь.

- Ти на Гагаріна вісім? - спокійно перебиває він, немов і не слухав мене. - Я стою біля під'їзду. Виходь.

У трубці чуються гудки і я, щоб не осісти на підлогу, хапаюся пальцями за перила. Дивлюся вниз і бачу верхівку Матвія, що прилаштувався на невисокому парканчику, який огороджує клумбу. У тьмяному світлі під'їзної лампи намагаюся розглянути його краще, але не виходить. Занадто високо, сьомий поверх, і світла не вистачає.

Змією прослизаю всередину квартири, ухилившись від п'яного Толі і ще одного його друга – Олега, здається так, та вилітаю в передпокій. Часу одягатися немає. У спину підганяють п'яні крики. Здається, ці двоє так поспішали мене зловити, що зіткнулися лобами у вузенькому дверному отворі і тепер з'ясовували стосунки. Я ж, не гаючи часу дарма, підхоплюю черевички на каблучку, зриваю пальто з вішалки, невелику сумочку на ланцюжку, що висить під ним, і вискакую за дверь, наостанок грюкнувши нею про косяк.

Сходами збігаю не зупиняючись і незабаром опиняюся на вулиці. Матвій сидить на тому ж парканчику, піднявши комір і мерзлякувато їжачиться. У його руці тліє сигарета, яку він тут же, побачивши мене, кидає. Босоніж підбігаю до нього і тільки тоді відчуваю себе захищенною. 

Матвій без зайвих слів забирає із рук пальто і допомагає надіти. Сідає, щоб застебнути блискавку на моїх ботильонах, а коли знову встає, в його очах я бачу турботу і хвилювання.

- Вони щось тобі зробили? - нервово питає, пильно оглядаючи мене з ніг до голови.

- Не встигли – - негативно хитаю головою і хапаю його за руку. - Давай заберемося звідси скоріше?

- Гаразд, пішли.

З двору ми йдемо швидко, але, опинившись в парі кварталів від злощасного будинку, я зупиняюся і повертаюся до нього.

- Тема де?

Матвій відводить очі, різко видихає і приймається нишпорити рукою по кишенях.

- Не смали, будь ласка – прошу, побачивши в його руках пачку сигарет. - Не переношу тютюновий дим.

- Добре, - він легко погоджується і замість того, щоб заховати пачку назад в кишеню, рішуче мне її і кидає в урну.

- Скажи, з Артемом щось сталося? - знову запитую я, відчуваючи себе заїждженою платівкою. - Він же обіцяв мене забрати. Чому він не прийшов? Чому відправив тебе?

- Не хвилюйся, добре? З Артемом все гаразд, просто виникли деякі непередбачені обставини, тому він і не зміг, – впевнено говорить Матвій, дивлячись мені в очі.

- Що за обставини? І чому він відключив телефон? - не замовкаю я, не знаходячи собі місця від хвилювання.

- Він сам тобі про все розповість – відповідає Матвій, тим самим дає зрозуміти, що розмова закінчена. Бере мене за руку. - Нічого особисто, просто мені так спокійніше буде.

Я слухняно ховаю кулачок в його долоні і як відома йду за ним. Він не поспішає, намагається підлаштуватися під мої дрібні невпевнені кроки. Я ж ступаю обережно – високі підбори раз у раз потрапляють у вибоїни на асфальті і ноги підвертаються. Та й пару ковтків шампанського роблять свою справу.

Нарешті ми завмираємо біля мого будинку, і я з вдячністю дивлюся на хлопця.

- Дякую, - тихо шепочу, бо не знаю, що ще сказати йому, як спілкуватися далі.

– Нема за що, - знизує плечима Матвій і випускає мою руку. - Знаєш ... - невелика заминка, від якої у мене все обривається вниз, немов я лечу в прірву. - Я почекаю, поки ти піднімешся додому. Тільки напиши мені, ок? Ну, що все в порядку!

- Ок, - киваю я і біжу до під'їзду.

Вже відкрившиі двері у під'їзд, я обертаюся і ловлю на собі пильний погляд хлопця. На якийсь момент здається, що він сказав мені не те, що хотів насправді, але я відпускаю цю думку, дозволяючи їй розчинитися в темряві сходового прольоту.