Розділ тридцятий. Епілог 2

Ґлейву було сім, і він не вмів мовчати. В його очах танцювали іскри  від життя, від світу, від цікавості, яка, здається, не знала меж.

Він був надто живий, щоби бути спокійним, і дуже розумний. 

Увечері, коли сонце пливло до заходу, ми сиділи на веранді будинку, який Арвід збудував на краю Ярба. Зовні цвіли маки, співали птахи, з вулиці тягло чиїмись пирогами й медом. Мій син, стискаючи в руках дерев’яного воїна, раптом підняв голову й запитав:

— Мам, а як ти й тато покохали одне одного?

Я ледь не вдавилася медовухою. Арвід, що сидів поруч у кріслі, відірвався від ножа, яким різьбив руків’я меча для Ґлейва, й підняв брову:

— Ну і? — сказав він сухо. — От тепер розкажи, Діано. З чого ж почалася наша велика історія кохання? З ланцюгів? Із викрадення? Чи з того, як ти хотіла мені горло перерізати уві сні?

Я зиркнула на нього. Владний, упевнений, спокійний. Чоловік, який жодного разу не пошкодував про свої вчинки. Який не каявся — а стверджував.

І він знав, знав, що все було складно, жорстко, часом — зовсім не за підручником любові! Але не відводив погляду.

Я відчула, як щось стиснулося всередині. Минуле вдарило, як морська хвиля, оголивши іржаві якорі. Полум’я. Біль. Гнів. Пристрасть. Втеча. Повернення. Полон. Свобода. І знову полон — але тепер добровільний.

— Ну, мам? — нетерпляче смикнув мене за рукав Ґлейв. — Розкажеш, га?

Я глибоко зітхнула. Стисла край пледа в пальцях.

— Це було давно, — почала я. — Я приїхала до Ярба з караваном. Я була чужинкою, сміливою й упертою. А твій тато був ватажком — холодним, суворим, але дуже справедливим.

Арвід тихо хмикнув, але не перебивав.

— Ми зустрілися на тингу. Він побачив мене серед натовпу й зрозумів, що я — не така, як усі. А я відчула в ньому щось… щось надійне. Як гора. Або як буря перед дощем. Ми сперечалися, ми змагалися поглядами, словами… а потім покохали.

— І ти одразу погодилася вийти за нього? — уточнив Ґлейв.

Я всміхнулася.

— Не одразу. Я вагалася. Але серце знає. Воно веде. Воно не питає, зручно чи правильно. Воно просто обирає.

Арвід повільно опустив ніж, дивлячись на мене так, ніби в кожному слові чув два шари. Один — для сина. Інший — для нього. Для нас.

— Ну, історія звучить пристойно, — сухо зауважив він. — Майже як у книжці.

— А що, ти б розповів йому правду? — кинула я, дивлячись прямо в сірі очі.

Він знизав плечима, усміхнувшись.

— Не знаю. Я б, може, просто показав шрами.

Я подивилася на Ґлейва. Він уже грався з воїном, уявляючи битву. Він не знав — і хай. Хай ще поживе у світі, де кохання — це мед, а не кров. Де полон — тільки в обіймах, а не в кайданах.

— Мам, а ти щаслива, що тато — твій чоловік? — спитав він насамкінець.

Я мовчала. Дивилася на Арвіда. Він сидів, розкинувшись, упевнений, владний. Хазяїн. Клітка. Стіна. І вогнище.

Як же я його кохала!

— Так, — сказала я нарешті. — Щаслива. Бо я звикла до клітки. Вона з дерева, вогню й любові. І якби вона зникла — мене довелося б ловити знову.

Арвід усміхнувся, не відводячи погляду:

— І я б спіймав. Ще не народилася та буря, яку я відпущу без сліду.

Ми мовчали. Поки Ґлейв бився з уявними ворогами, ми сиділи поруч. Чоловік і жінка. Полум’я і камінь. Вогонь і дім. І цього було досить.

Це й було кохання. Таке, як є. Не книжкове. Наше.

Ось і добігла історія про Діанку та Арвіда до кінця)))

Якщо вам сподобалося - запрошую до інших моїх історій: