Розділ двадцять шостий

Я не могла відвести погляду від вікна. За каламутним склом вітер гудів, носив із собою сухе листя та клапті попелу з площі, де вчора, ще димлячись, назавжди зник з історії Рейн.

Я вперше побачила його в день свого весілля — тоді він з’явився, наче привид, що виринув зі сну або жахіття, і з того часу тільки примножував моє сум'яття. Викрадач. Переслідувач. Божевільний у своїй ідеї заволодіти мною й тим, що вважав своєю долею. Наче можна було підкорити волю, зробивши її трофеєм.

Я беззвучно сміялася, вдивляючись у своє відображення в склі. Яка ж іронія: спершу — бути викраденою, потім — врятованою, а далі — коханою.

Або — зв’язаною по руках і ногах пристрастю, болем, непрощеними словами.

Я згадувала ту ніч біля вогнища в пустельних землях. Арвід сидів, схиливши голову, і говорив тихо, наче кожне слово було краплею крові. Він розповідав про довгу, виснажливу війну. Про те, як Рейн убив його батька. Про зраду, яку не можна пробачити, і про шрами, що не гояться навіть часом. Тоді він відкрився мені. Не заради жалю — заради істини.

І ось — усе завершилося. Кров пролилася. Меч опустився і голова впала.

Тепер настав ранок після.

На площі зібралися всі. Люди Рейна, ті, хто вижив, підійшли з опущеними головами — мовчазні, зломлені, але не зухвалі. Їм більше не було за ким йти. Решта племен, вожді, старійшини, навіть найупертіші — всі тягнулися до Арвіда. Я знала чому: пророцтво, дитя, сила. Народ обожнював силу, а Арвід — зараз був її втіленням.

— Ми прийшли, — заговорив один із вождів, високий, сивий, з очима, як крига. — Не заради поклоніння — заради миру. Заради спільного майбутнього. Прийми нас, Арвіде. Стань вождем Нортунда.

Арвід стояв у колі чоловіків, спираючись на меч, прикрашений рунами. Його сірі очі були спокійні, майже байдужі. Але я знала — він усе відчував. Просто не показував.

Усі дивилися на мене. «Зірочка», неслухняна дружина. Я підвелася, відчуваючи, як кожен крок відгукується в серці. Переступити. Підкоритися. Показати всім, що саме з цього починається порядок.

Я стала перед ним. Коліна самі торкнулися землі. Нахиливши голову, я мовила:

— Я визнаю в тобі свого правителя, Арвіде. І свою опору. Від сьогодні — і навіки.

Мить — і мовчання перетворилося на шум. Один за одним вожді повторили мій жест. Потім — їхні люди. Хвиля покори пройшла колом, і в центрі цієї спіралі стояв він — вождь, що здійснив пророцтво.

Жрець піднявся на камінь. Його шкура була списана знаками, обличчя ховалося під каптуром. У руках він тримав чашу з кров’ю жеребця й давній клинок, яким за звичаєм торкалися голови обраного.

— Іменем богів північних, крові предків, долі і того, що відоме лише зіркам... — промовив він, і голос його був мов дзвін металу. — Ми вінчаємо Арвіда, сина Торальда, правителем земель Нортунда.

Він — опора, і меч, і щит. Він — доля.

Клинок торкнувся плеча Арвіда. Кров із чаші пролилася на його руки. Народ закричав, злетіли списи. Хвилі привітань і присяг неслися до обрію.

А я дивилася на нього — на чоловіка, чиє ім’я стало для мене болем, чиє тіло — пристанню, чия доля — тепер і моя. Я не знала, куди приведе нас усе це. Але одне знала напевно:

Я вже не пручалася.
І не збиралася.