Розділ двадцять п'ятий

Натовп гудів, мов розгніване бджолине гніздо. Над селом стелився густий сірий туман, а небо опустилося низько, ніби ось-ось розплачеться дощем.

На центральній площі зібралися майже всі — чоловіки з мечами за спиною, жінки з дітьми, старійшини з похмурими обличчями. Вони прийшли побачити страту Рейна — ворога, полоненого, зв’язаного, але все ще небезпечного.

Я стояла трохи осторонь, поруч із Наїною. Вона стискала мою руку, і я зрозуміла: її стримане обличчя — лише маска. Наїна хвилювалася, хоч і мовчала. Я не могла відвести погляду від Рейна. Його кроки були важкими, руки — сковані, обличчя — втомлене, та він усе ще посміхався тією самою усмішкою, від якої всередині холонуло.

Арвід стояв попереду. Високий, суворий, з мечем у руці. Його сірі очі були, як грозові хмари перед бурею. Він дивився на Рейна так, ніби вирок уже був винесений — і лиш залишалося втілити його в дію.

Старійшина виголосив обвинувачення голосно і чітко:

— Рейн із південних земель, ти звинувачуєшся у зраді, вбивстві, зазіханні на землі Ярба та спробі зруйнувати мир у Нортунді. За це — смерть.

Натовп схвально загудів, пролунали вигуки: «Смерть зраднику!», «Кров за кров!»

Рейна поставили на коліна. Він підняв голову й насмішкувато подивився на Арвіда:

— А пам’ятаєш, як ми стояли біля вогнища? Коли твій батько ще дихав… Не ти тоді казав, що доля виведе тебе до світла? А ось ти — з мечем у руці, над полоненим. Не став ти кращим за мене, Арвіде.

Я помітила, як напружилася спина Арвіда. Сірі очі блиснули крижаним спалахом:

— Я не став тобою — і цього досить.

Рейн кивнув, майже спокійно:

— Що ж, у цьому ти правий. Один із нас завжди мав померти. Я просто знав, хто саме.

І він не відвів погляду, навіть коли до нього ступив кат. Меч блиснув у сірому світлі ранкового неба — і в наступну мить Рейн повалився, а кров, яскраво-червона й густа, вбралася в землю.

Натовп загудів. Хтось закричав, хтось плакав, та найбільше мовчав Арвід. Він не зрушив з місця, лише на мить заплющив очі — ніби визнаючи не лише кінець ворога, а й щось усередині себе.

Я зустрілася з ним поглядом. Він був повний втоми, болю… і розуміння. Жодних слів, жодних жестів — лише мовчазне полум’я між нами, в якому згорали рештки минулого.

Доля відрахувала ще один крок до неминучого.