Розділ двадцять четвертий

Ніч, наче згусток чорнила, опустилася на Ярб. У фортеці запанувала тривожна тиша, яку зрідка порушували крики сов та шарудіння вартових. У лонгхаусі всі спали. Крім мене. Мій розум не знав сну — не цієї ночі.

Я йшла крадучись коридорами, мов привид, освітлена лише мерехтливим світлом смолоскипів. На серці лежав дивний тягар, важкий, наче молот коваля. Мріяти про помсту? Чи про розуміння? Я й сама не знала.

Вартовий біля входу в підземелля кинув на мене погляд і хмикнув:

— Ти, значить, до нього?

Я нічого не відповіла — лише кивнула. І він, скрипнувши дверима, пропустив мене.

Підземелля смерділо сирістю й приниженням. Кам’яні стіни ніби шепотіли про муки, ввібрані століттями. А він сидів у своїй клітці, як упійманий вовк — брудний, але все ще гордий. Його волосся, чорне, мов смола, звисало на обличчя, руки були в кайданах, та очі… ті самі карі очі блиснули, щойно він побачив мене.

— О, Зіронька завітала, — оскалився він. — Прийшла переконатися, що я не втік? Чи скучила за моїми ніжними словами?

Я схрестила руки на грудях:

— Швидше прийшла подивитися, як виглядає повалений ворог. Сподівалася, що жалюгідно, але ти досі тримаєшся, як півень на ярмарку — з пір’ям, але без честі.

— О, це ж я тебе так виховав, щоб ти колись навчилася влучно жалити словами? Приємно думати, що бодай чогось навчив, коли прикував до стіни, — його голос залишався таким же: підступним, отруйним, слизьким.

— Ти навчив мене багато чого, Рейне. Наприклад, що у людини може бути гарне обличчя і гнила душа. Твоя душа — запліснявілий харч у теплому підвалі.

Він розсміявся — з якимось хворобливим захопленням:

— Що ж, не скажу, що не боляче. Особливо від тебе. Але раз уже прийшла… чого хочеш почути? Виправдання? Пісню? Може, сповідь?

— Спробуй сповідь. А раптом це востаннє, коли тобі дають слово?

Він на мить замовк. Потім тихо мовив:

— Я не ненавидів тебе, Ді… Зіронько. Навпаки. Ти була… особливою. Не такою, як інші. Але я — не людина для любові. Я народжений, щоб брати. І втрачати. Як батька Арвіда — я вбив його не з ненависті, а з розрахунку. Він заважав. Ти… теж заважала. Але інакше.

— Твої "але" не знімуть кайданів, — прошипіла я.

— Я знаю. І знаєш що? Я все одно вчинив би так само. Бо якби ти стала моєю… можливо, все закінчилося б інакше. Але ти обрала іншого звіра. Тож нехай тепер він тебе й пожере.

Я відвернулася й пішла до виходу, не сказавши більше ні слова. Його голос долинув мені у спину:

— Передай своєму малюку, що я був не найгіршим із чудовиськ.

На світанку над лонгхаусом закружляли ворони. Народ збирався на тинг. Гомін, як набій хвиль, струсонув повітря: гучні голоси, вигуки, суперечки. Чоловіки в звіриних шкурах, старійшини з сивими косами, жінки зі списами в руках — усі були напружені.

Арвід стояв біля вогнища, суворий, як вирізьблений зі скелі. Сірі очі вивчали натовп, наче він зважував їхні душі. Поруч — Рейн, скований, але все такий же, із вишкіром.

— Цей чоловік, — почав Арвід, — порушив усі закони нашого роду. Він зрадив, він катував, він прийшов із мечем на нашу землю.

— Він хотів Зіроньку! — вигукнув хтось.

— І мало не винищив половину ярбської крові! — додав інший.

— Йому — смерть! — пролунав жіночий голос.

Рейн, почувши це, нахилився вперед:

— Яка чудова музика. Якби міг — записав би. Щоб слухати на дозвіллі.

— Що скажеш на свій захист? — суворо кинув один зі старійшин.

— Я скажу, — підняв голову Рейн, — що був тим, ким мав бути. І завершу тим, на що був приречений. Один із нас мав упасти. Сьогодні — я. Завтра, може й хтось із вас. Але не думайте, що, вбивши мене, ви знищите те, що я робив.

Натовп загув. Один із воїнів кинув у нього кістку. Інший — прокляття.

Арвід ступив уперед:

— Народ висловився. Смерть.

— Смерть, — повторив Рейн, киваючи. — Ну що ж. Хай і не на троні, але все одно в центрі уваги. Майже поетично.

Я не зводила з нього погляду. Він справді не боявся. Лише дивився на мене. І в тих карих очах було все — біль, зневага, якась дивна, згасаюча ніжність. І прощання.

Коли його повели, я залишилася стояти, наче вкопана. Він був чудовиськом. Але живим чудовиськом. І в ту мить, коли його тінь щезла у світлі світанку, я раптом відчула порожнечу — розміром із ту частину душі, яку він у мені випалив.

Та все правильно. Це — тинг, це війна, це доля.
І це — кінець його історії.