Розділ двадцять третій

Крізь тьмяне скло вікна я спостерігала, як на плацу вишиковуються загони. Арвід, закутий у кольчугу, з оголеним мечем у руці, крокував уздовж рядів, вигукуючи накази.

Його сірий плащ майорів на вітрі, а волосся — темно-русяве, як у Наїни, — було перехоплене шкіряним ременем. Він виглядав інакше — жорсткішим, похмурішим, немовби згоряючи зсередини від рішучості. Поруч із ним ішли найвірніші: Торвальд, Віґе, Ейнар. Його сірі очі палали гнівом.

Я стояла біля вікна, не зводячи погляду з Арвіда, і гладила живіт. Там, під моєю долонею, билося крихітне серце — сила якого вже врятувала батька. Я не знала, радіти мені, боятися, тікати…

— Він знову рветься в бій, — почула я за спиною голос Наїни.

Я обернулася. Наїна стояла на порозі, її обличчя було серйозним, але в очах тліла тривога.

— Він рветься в бій, ніби смерть оминула його стороною, і тепер він зобов’язаний зустрітися з нею віч-на-віч, — мовила я з кривою посмішкою.

— Він — Ярл, леді. Він інакше не вміє, — Наїна підійшла ближче й м’яко торкнулася мого плеча. — Ти бліда.

— Просто втомилася. Багато думала.

Ми помовчали. Потім я не витримала:

— Наїно… Я вагітна. Від нього.

Вона довго дивилася на мене, ніби намагалася зазирнути в саму глибину. Потім повільно кивнула.

— Я знала, що це станеться. Пророцтво не бреше. Ти — Відзначена. Дитя в тобі… воно буде великим. Я бачила, як ти заходила до покоїв Арвіда. Бачила, як ти виходила — змучена, але не зламана.

Я опустила погляд.

— Він ледь не помер. А це дитя… воно його врятувало.

Наїна сіла поруч, взяла мої руки у свої.

— Знаю, це неймовірно. Але пророцтва не брешуть, а отже, його сила вже проявилася. Я вірю, що це маля буде не лише сильним, а й справедливим. Я буду поруч. Допоможу, чим зможу.

Я кивнула, вперше за довгий час відчувши не самотність, а підтримку.

— І ще… — додала вона. — Наша донька скоро зніме крансен. Її суджений — один із вірних Арвіда. Боюся, в неї буде не менше вогню, ніж у тебе.

Я хмикнула:

— Співчуваю йому наперед.

Ми посміхнулися одна одній крізь тривогу.

До вечора небо налилося кривавим кольором. Над пагорбами заграли бойові роги. Я стояла на мурі, вчепившись у зубці, серце билося в унісон із громом барабанів.

Битва почалася.

Із півдня сунули ряди Рейна. Його чорні штандарти майоріли, як крила ворон. Армія рухалася, мов ріка сталі й люті. Але цього разу на них чекали.

Арвід кинувся вперед першим. Його меч розтинав ряди ворогів. Він був як звір, як буря, як сама смерть, що прийшла по своє.

Крики, дзенькіт сталі, запах крові й попелу. Я бачила, як Торвальд ледь не загинув, але Арвід встиг. Віґе, у крові, все ще стояв. Ейнар метався між ворогами, мов вогонь, що палить, але не згасає.

І от, нарешті, його впіймали. Рейна. Він намагався втекти. О, яка ж іронія — сам у кайданах, як колись закував у них мене.

Його привели до Арвіда, і той мовчки кинув його на землю перед троном, біля вогнища. Кайдани дзенькнули, кільця зімкнулися на його зап’ястках.

— Твоя війна закінчена, — холодно промовив Арвід.

Я стояла в тіні й уперше за весь цей час відчула… полегшення.
Але знала — це ще не кінець.