Розділ двадцять другий

Я не спала. Уже другу ніч поспіль я просто сиділа, згорблена біля каміна, як привид, як порожня оболонка.

У полум’ї, що грало на дровах, я бачила все — і себе маленьку, босу, яка біжить травою баронства Ланшер, і батька, що сварить через занадто вільну поведінку. Бачила й Арвіда — спершу як ворога, потім як мучителя, а тоді як щось більше. Надто більше.

Він помирав. Повільно, невблаганно, як гасне лампа, коли в ній закінчується олія. Гнійна рана в боці, запах крові й жару...

Наїна намагалася доглядати, але навіть її теплі руки не могли зупинити те, що починалося всередині нього. Я теж чергувала — як німа тінь, стримуючи сльози, яких уже не залишилося сил. Арвід метався в гарячці, бурмотів чужі імена — і серед них було моє. Але не як ніжність — ні, скоріше як крик болю. Я стискала губи до крові й мовчала. Це було занадто.

І ось сьогодні, коли тиша в домі здавалася надгробною плитою, я зрозуміла, що більше не можу.

Що якщо не скажу йому зараз — то вже ніколи не скажу. І мені... мені треба було, щоб він знав. Хоч би й у маренні. Хоч би несвідомо. Я тремтіла, як осиковий листок, коли відчинила двері до його спальні.

Він лежав блідий, змарнілий, але все одно страшенно красивий. Як статуя полеглого воїна — і через це майже божественний. Я опустилася поруч, ледве стримуючи ридання, що рвалися з горла.

— Ти чуєш мене?.. — прошепотіла я. — Я прийшла, щоб сказати... що ненавиджу тебе. Всім серцем. За ту ніч. За те, що ти зробив зі мною. За те, що з’явився в моєму житті як буря — і залишив по собі руїни. Я проклинала тебе тисячу разів, Арвіде. Чуєш? — я хрипко засміялася крізь сльози. — Я навіть говорила собі, що краще б залишилася з Рейном. Принаймні з ним усе було ясно: зло — то й є зло. А ти... ти — катастрофа, в яку я закохалася надто пізно, щоби втекти.

Слова лилися з мене, як розпечений метал. Я не збиралася їх стримувати. Я мусила це сказати — інакше задихнулася б.

Але тоді — щось сталося. Наче всередині, в самій глибині живота, спалахнуло щось, і я... зрозуміла. Раптово, абсолютно, як удар блискавки: дитя. Воно — живе. Воно не просто зароджується — воно вже своєю силою втручається в цей світ.

Я придушено скрикнула, інстинктивно притиснувши руки до живота. І разом із цим криком — сила, тепла, сяюча, мов полум’я, вирвалася назовні.

Вона пішла по венах, по повітрю, по самому простору між мною й Арвідом — і торкнулася його. Я бачила, як здригнулося його обличчя. Він не прийшов до тями, але дихання стало рівнішим. Шкіра — трохи теплішою. А під пов’язкою...

Я відкинула її тремтячими руками й ахнула. Гній зникав. Шкіра повільно затягувалася, наче час ішов назад. Ця сила, це дитя — воно лікувало його. Не за моєю волею. Не тому, що я цього хотіла. А тому що воно вибрало. Воно — захищає СВОГО БАТЬКА.

Я схлипувала, погладжуючи його чоло. — Ти ще нічого не знаєш, — шепотіла я. — Але ти вже батько. І наше дитя — воно вже сильніше за нас.

Коли він прокинувся, це сталося раптово. Його сірі очі розплющилися — тьмяні від болю, але живі. Він не одразу зрозумів, де знаходиться, й довго мовчав, перш ніж хрипко вимовити:

— Що... сталося?

Я не одразу змогла відповісти. Лише подивилася на нього, стискаючи зуби, ніби боялася, що слова знову розірвуть мене. Потім тихо сказала:

— Ти був на краю. І... це дитя. Воно врятувало тебе. НАШЕ ДИТЯ.

Він дивився на мене довго, не моргаючи. У його погляді було все: недовіра, подив, страх. А потім щось іще — глибше. Ми не говорили про любов. Ще зарано. Ще страшно. Але я відчувала: він зрозумів. І я — майже готова скоритися цій долі, якою б жорстокою вона спочатку не була.