Розділ двадцятий

Світання над північними землями було кривавим. Густий туман висів над долиною, ніби сама доля не хотіла показувати, що насувається. Але серця нортундців знали — насувається буря. І бурі тій було ім’я — Рейн.

Я стояла біля стіни лонгхауса, загорнута в хутро, дивилася на обрій. Там, де небо торкалося землі, чорніла хода війни. Ворожі формації виринали з марева: списи, штандарти, безмовні ряди. Він повернувся. Не як розбитий вовк — як голодний звір, поранений, але не зломлений.

Рейн не заскочив нас зненацька. Після першої сутички ми його чекали. Арвід наказав укріпити периметр, посилив варту, і все ж серце стискалося — чи можна бути готовим до такого? Стільки зла в одній людині, стільки жаги до влади. Сама земля стогнала під його армією.

На полі бою повітря тремтіло. Коли Рейн виїхав уперед — вороний жеребець, розпущене чорне волосся, а очі — дві палаючі безодні — я відчула, як навіть воїни за моєю спиною напружилися інстинктивно.

— Віддайте мені Позначену, — його голос звучав спокійно, майже ласкаво, але в тій тиші кожна нота різала, мов лезо. — І я заберу свою армію. Мир. Без крові.

Арвід вийшов з рядів, величний, як сама земля, зі своїм мечем, що виблискував сталлю під ранковим сонцем. Його сірі очі були крижані.

— Здайся, Рейне, — сказав він. — І страждатимеш лише ти.

Відповіді не було. Лише стукіт копит. А потім — крик.

І битва почалася.

Грім мечів, тріск щитів, зойки вмираючих. Я стояла високо на фортифікаційній стіні, молячись, щоб вітер відніс від мене запах крові. Спочатку ми трималися. Нортундці билися, як звірі, захищаючи дім, землю, мене. Але потім наші почали втомлюватися. Рейн кидав у бій свіжі сили. Він хотів зламати нас зсередини.

Я бачила, як Арвід, немов буря, трощив ворогів. Його меч свистів у повітрі, залишаючи криваві дуги. Кожен змах — точний, смертельний. Його обличчя — холодне, зосереджене. Жодної краплі страху. Лише гнів.

Але перемоги не було. Ні в нас, ні в нього. Після безлічі годин бій затих. Війська відступили. Знову нічия. Знову смерть. Знову очікування нової бурі.

Я помітила неладне, коли він повернувся. Арвід тримався за бік, злегка притискаючи руку до живота, ніби на мить забув, що ми бачимо. Я кинулася до нього — він відмахнувся. Казав, що втомився. Але тієї ночі, коли я нишком увійшла до його покоїв, побачила кров на простирадлах.

— Наїна! — покликала я.

Ми обидві кинулися до нього. Його тіло було гаряче, як розпечене залізо. Чоло в поту, обличчя бліде, дихання уривчасте. Він марив, щось бурмотів: батько... зрада... зірка... моє ім’я.

— Запалення, — шепотіла Наїна. — Рана глибока...він надто довго мовчав.

Ми чергували біля його ліжка. Я тримала його за руку, коли він кликав мене — не Зірочку, не жінку, яку підкорив, — просто... кликав моїм ім'ям. А іноді й зовсім не мене.

Я дивилася на нього, й усе всередині стогнало. Як я могла так ненавидіти його й водночас... так боятися втратити? Його тіло зранене, а душа — вся у шрамах. І все ж я — частина цього болю. Частина його долі.

У якийсь момент він замовк. Обличчя стало спокійним, надто спокійним. Він перестав реагувати. Очі не відкривалися, дихання — ледве чутне.

— Ні... — шепотіла я, притискаючись до його грудей. — Тільки не так... Ти не маєш права зникнути. Не після всього.

Сльози текли по щоках, коли я прошепотіла крізь зціплені зуби:

— Ти прийшов до мене з пекла, Арвіде. Значить, зобов’язаний жити. Щоб я могла відправити тебе туди знову.