Розділ шістнадцятий

Свідомість поверталася повільно, як світанок у туманному лісі — неохоче, плямисто, з болем у скронях.

Спершу були лише звуки — потріскування каміна, ледве чутні кроки по дерев’яній підлозі, шелест тканини. Потім — запах: терпкий, ніби суміш ладану та смоли. І тільки згодом я усвідомила — я не в лонггаусі і не в таборі. Я точно не в Арвіда.

Я була в кімнаті, яку, мабуть, можна було б назвати гарною, якби не тривожне відчуття, ніби вся ця розкіш — пастка. Важкі штори, ліжко з різьбленими стовпами, гобелени на стінах... Але за всією цією красою ховалася загроза.

Я піднялася на ліктях, голова розколювалася, тіло ніби налилося свинцем. Де я? Як сюди потрапила?

У двері постукали. Увійшла жінка в чорній сукні з покірним виразом обличчя.

— Пан наказав передати, що ви в безпеці, пані, — вона схилила голову. — Ви в замку Рейна, сина Одіна. Ми подбаємо про вас.

Рейн.

Ім’я, як скалка в пам’яті. Я бачила його лише раз — на тому весіллі, де все пішло шкереберть. Тоді він був тінню на краю зали, спостерігав здалеку. А тепер... тепер він загнав мене у власне лігво.

Я не встигла й слова вимовити — двері знову відчинилися.

Він увійшов. Високий, у вбранні з щільної чорної шкіри, на шиї — вовче ікло, очі — карі, глибокі, як провалля. Борода, брови, волосся — чорні, мов смола. Він не йшов — ковзав, м’яко, майже беззвучно.

— Прокинулась, Вогненноволоса, — сказав він з легкою насмішкою в голосі. — Сподіваюся, тобі в нас буде... затишно.

Я не відповіла. Лише випросталась. Усередині все стислося, але я не дозволю йому побачити страх. Нехай думає, що тримає мене — я ще вкушу.

— Ти змінилася, — його голос був вкрадливим, мов шепіт змії. — Тоді, на весіллі, ти була дикою пташкою, що вирвалася з клітки. А тепер... ти жінка. Горда. З вогнем у жилах. І мені потрібен цей вогонь.

— Я не належу тобі, — прошипіла я.

Він наблизився. Сів на край ліжка. Його рука ковзнула по моєму волоссю — я відсахнулась.

— Поки що — ні, — посміхнувся він. — Але скоро все зміниться. Я можу дати тобі більше, ніж Арвід. У нього — сила. У мене — влада. А з тобою — абсолютна.

Він пішов так само безшумно, як і з’явився. Але за ним залишилися слуги. Жінки. Одна принесла їжу, інша — вино. Вони говорили тихо, майже ласкаво. Одна хотіла розплести мені волосся. Інша — накинути теплу накидку. Я відмовилася. Стисла зуби, мовчала.

Він прийшов ще двічі того ж дня. Спершу — з квітами. Потім — з піснею, яку хтось співав під арфу. У кожному його кроці, кожному погляді читалося полювання. Він брав облогою, як фортецю. Я трималася мовчки, вперто.

А на третій вечір його обличчя змінилося.

— Гаразд, досить. — Голос став холодним, різким. — Раз не хочеш по-хорошому...

Він стиснув моє зап’ястя, підняв на ноги, потягнув темним коридором. Спершу я намагалася чинити опір, але він був сильнішим. Міцнішим, ніж я думала.

Він затяг мене до підвалу. Навколо — кам’яні стіни, волога запліснявіла підлога, ланцюги.

— Тут ти посидиш, доки не зрозумієш, що твоя доля вирішена, — він прикував мене до стіни. — Ти особлива. Відзначена Зорею. Твоя дитина — ключ до війни, до перемоги, до влади. Я вбив батька Арвіда, бо він був слабкий. А ти — станеш моєю силою, моєю королевою. Моя кров і твоя — об’єднають клани, і усі схиляться.

Я намагалася не слухати. Але слова падали, як краплі на камінь — точили.

— А якщо ні? — прошепотіла я. — Ти вб’єш мене?

— Ні, — він похмуро посміхнувся. — Я просто чекатиму, доки ти сама приповзеш. На колінах. Із сльозами на щоках, з благанням на вустах. Ти ще не знаєш, скільки болю може витримати людина... доки не дізнаєшся.

Він підійшов надто близько. Холодні пальці торкнулися шиї, і я затремтіла.

— Навіть зараз, — прошепотів він, — ти прекрасна. Така зла. Така горда.

Він штовхнув мене до стіни, притиснув усім тілом. Гаряче дихання на щоці. Губи, що майже торкнулись шкіри...

І раптом — відсахнувся.

— Ні, — сказав глухо. — Ще не час. Не так.

Він розвернувся і зник у темряві. Залишивши мене — тремтячу, заплакану, принижену. Але ще живу.