Розділ чотирнадцятий

Наступного дня ми знову продовжили свій перехід через забуті богами пустки.
Я йшла, і кожен крок глухо віддавався в кожній клітинці мого тіла. Час тягнувся повільно, і хоча воїн казав, що шлях займе ще не більше півтори доби, у цій безлюдній землі я почувалася маленькою краплиною в просторі.

У думках бриніли спогади про події минулої ночі. Мозок, всупереч волі, видавав спалахи пам’яті. Почуття хитались між обуренням та якимось тривожним збудженням. Я намагалася відволіктися й не думати про той момент близькості, та думки знову і знову повертали мене до нього, породжуючи внутрішній конфлікт.

Для мого звичного світу — зухвалої й незалежної Діани — те, що сталося, здавалося неправильним. Змішані емоції створювали відчуття, ніби я порушила якісь свої невидимі межі. І тепер мені потрібно було краще зрозуміти власні бажання — інакше хто знає, як це вплине на подальші події.

Осінній вітер огортав нас прохолодою. Ми йшли і йшли, а запаси води у флягах зменшувалися, роблячи шлях важчим і вимагаючи витримки.

Потрібно було вирушати на пошуки бодай якогось пристойного водоймища, щоб поповнити запаси. До того ж, дуже хотілося їсти. Я намагалася мовчки терпіти дорогу, та прикидатися, ніби мені байдуже, ставало дедалі складніше — і, здається, Арвід це помічав.

Нашу мовчазну тишу порушив моторошний крик з неба. Арвід зацікавлено озирнувся, шукаючи поглядом темний силует. Піднявши палець угору, він вдоволено промовив:

— Чуєш цей крик? Це весул, місцевий птах.

Мене пересмикнуло — бо зойк створіння пронизував аж до кісток.

— Весули — птахи цієї пустелі, хижі й непередбачувані, — продовжив Арвід. — І дуже небезпечні для одинака. Ці пернаті — майже єдина живність на цих землях. Думаю, треба спробувати на них пополювати.

Арвід скинув із плеча шкіряну торбу й дістав з-за пояса ніж.

— Що?! Арвіде, ти ж щойно сам сказав, що вони дуже небезпечні!

— Так, жінко. Але в цій ситуації — це необхідність. Якщо не зловимо весула — нам нічого буде їсти цілий день.

— Арвіде, може, знайдемо інший варіант? — я нервово здригнулася. Усередині оселився страх, що щось піде не так, і я залишуся тут сама. — Це якось... невиправданий ризик!

Арвід помітно спохмурнів:

— Ото вже справді, Діано, невиправданий! Ти наче не розумієш, що без цієї здобичі ми залишимось без їжі. Невже мені треба тобі пояснювати елементарні речі виживання? — з нотками роздратування мовив він, явно не в захваті від потреби щось пояснювати.

— Гаразд, гаразд, якщо ти так наполягаєш — нехай буде по-твоєму. Але я піду з тобою!

Арвід закотив очі.

— Навіть не думай! Я хочу, щоб ти залишилася тут і чекала на мене. Так буде безпечніше для нас обох.

Я занила:

— Але я не можу сидіти тут одна посеред пустелі й чекати. А раптом тобі знадобиться допомога? Я все одно піду!

Арвід схопив мене за руку:

— Краще послухай і залишайся. Якщо я побачу, що ти проігнорувала мене і пішла слідом — не порадієш наслідкам, зрозуміла?

Це він що, погрожує мені покаранням за непослух?

— Ну і будь ласка! — буркнула я, відвернувшись і схрестивши руки. — Сподіваюсь, ця дурна птаха буде достатньо смачна, щоб виправдати цей ризик, — бурчала я в такт його віддаляючим крокам.

Сидячи в очікуванні, мене охопила тривога, і думки про Арвіда викликали неспокій. Я боялася залишитись сама, бо, як з ним щось станеться, сама я точно тут не виживу. А ще, давалися взнаки нерви останніх днів.

Але, як виявилося, мої страхи були марними. Згодом Арвід повернувся. На щоці виднілася свіжа подряпина, в очах — блиск втоми. Поряд з його трикутним мечем висів закривавлений ніж — явний слід полювання на весула. За плечем — темна туша здобичі.

— Ось, наша вечеря, — сказав Арвід, зітхнувши. Але я помітила блиск задоволення в його погляді — полювання вдалося.

Знявши птаха і втомлено опустившись на землю, Арвід дав відпочити змореним ногам. Не втримавшись, я підійшла, щоби витерти кров із його щоки. Та в ту ж мить він перехопив мої руки й підняв погляд. В очах спалахнув адреналін — і він поцілував мене, передаючи хвилювання.

Це був не просто поцілунок, це було злиття мисливця й здобичі. У ньому змішалися і пристрасть і гіркота. В момент, коли наші губи зустрілися, я затремтіла від почуття небезпеки, відчула себе якоюсь безпорадною. Жар розливався тілом, я відчувала себе на межі пристрасті й ризику. Мої ноги підкосилися.

Збудження, що спалахнуло через цей неочікуваний поцілунок, викликало в мені внутрішній протест і спротив, і я відчайдушно намагалася зберегти контроль. Досить.

Серце шалено калатало, і я різко вирвалася з цієї миті. Не знаючи, що сказати, я поспішно перевела тему на вечерю, намагаючись відновити якусь внутрішню рівновагу:

— Ем... ну... полювання, так... у тебе явно є талант.
— Що я мелю?! — Може, час подумати про їжу? Як щодо приготувати вечерю з цієї здобичі? — ховаючи сум'яття, спробувала відвернути увагу.

Арвід хитро всміхнувся і заперечив, що вечеря буде, коли знайдемо озеро або джерело. Мені довелося погодитися, і ми, зробивши кілька ковтків води, продовжили шлях, сподіваючись, що наступний етап принесе не лише пригоди, а й відпочинок та підкріплення.

Коли ми нарешті знайшли джерело й влаштувалися на новому місці, чоловік, за звичаєм, узявся розпалювати вогонь. Я ж, долаючи огиду, заходилася обробляти здобич.

Похмурий настрій скрашувало потріскування багаття, що додавало затишку нашому тимчасовому прихистку.

Згодом м’ясо почало виділяти просто неймовірний аромат, обіцяючи смачну вечерю.

— Так, ти мав рацію, воно справді того варте! — промовила я, неспішно скушуючи шматочок, насолоджуючись смаком і запахом. Арвід же, з голодом у погляді, накинувся на їжу так, ніби полювання забрало в нього останні сили. У тиші нашої вечері лунали лише тріск дров і звуки задоволення.
 

Після вечері я швиденько обмилася в холодному джерелі. За мною те саме вирішив зробити й Арвід.
Коли він повернувся, вже був без сорочки. Я, мов зачарована, провела поглядом по його шрамах. Вони були криві та глибокі, але кожен із них мав історію, про яку можна було лише здогадуватися.
Ми знову сіли біля багаття, обмінюючись мовчазними поглядами.