Розділ четвертий

Того вечора я ледве дісталася додому.

Повністю розбита й знервована, я пробралася до кімнати, сподіваючись, що залишилася непоміченою.

Наступного дня я прокинулася хворою: здається, прохолодний вечір, гарячі танці й зустріч із нахабним незнайомцем не минули безслідно. У ліжку я пролежала цілий тиждень, розмірковуючи над дивною зустріччю та абсолютно дикою поведінкою чоловіка. Хоча, судячи з його зовнішності, він і справді був дикуном.

Ми жили на прикордонних із Нортундом землях і час від часу спостерігали, як проїжджали делегації. Вигляд у них був вкрай дикий: кремезні постаті, одягнені в шкіру та хутра, в холодну пору року скакали верхи, іноді видаючи моторошні крики, розмахуючи сокирами та ятаганами.

Що робив нортундець на сільському святі в Ланшері? Чому він був у лісі? Навіщо стежив за мною, і що йому від мене потрібно? Він казав дивні речі й поводився грубо. Я не могла уявити, щоб Норіс повівся так по-дикунськи.

Цей чоловік лякав мене, до того ж непокоїло те, що я бачила його уві сні. Але, може, це чари їхнього жерця? Що змусило його покинути клан і з’явитися по той бік кордону? У мене було купа запитань, але жодної відповіді. І взагалі — що означало його: «Я прийду по тебе»?

---

Батько, дізнавшись, що я одужала, наказав після сніданку з’явитися до нього в кабінет для якоїсь розмови. Нашвидкуруч перекусивши, я піднялася до нього — змушувати чекати він терпіти не міг.

Він сидів за своїм столом і, схоже, був у досить доброму гуморі.

Я присіла:

— Добрий день, батьку! Ви мене кликали?

— Заходь, Діано, сідай, — він кивнув на стілець навпроти.

— Як ти знаєш, ми з матір’ю дуже дбаємо про твоє благополуччя. Тому старалися дати тобі гідне виховання, щоб згодом віддати тебе в добрий шлюб.

— Так, батьку.

— Отже, прийшов час. Ми вважаємо, що тобі пора залишити рідне гніздо. Як ти знаєш, пан Норіс давно просив твоєї руки, і нарешті ми домовилися. Ми склали документ, згідно з яким їхня родина передає нашій десять тисяч золотих відкупних, а ти виходиш заміж за пана Норіса — через місяць.

Я не була здивована цією новиною. Я знала, що батько не упустить такої нагоди, до того ж Норіс уже казав мені про це раніше.

Я вклонилася:

— Так, батьку. Як накажете. Можу йти?

Він милостиво кивнув.

Я пішла до своєї кімнати, розмірковуючи про майбутнє весілля.

У мене були плани поговорити з Норісом якомога швидше — ще до весілля. Я мала пояснити йому, що не терпітиму жодних заборон чи поводження зі мною, як із служницею.

З іншого боку, я розуміла, що ця розмова буде радше формальністю, бо Норіс був милим, м’яким юнаком. Якби в мене був молодший брат, я впевнена — він би на нього скидався. Сумніваюся, що він колись зважився б мені щось заборонити.

---

Дочекавшись, коли батьки поїдуть на чаювання до сусідів — у баронство Доустер, я знову втекла до лісу, не відчуваючи ні краплі сорому. Ну люблю я це місце — і крапка. Тим паче, ставши дружиною Норіса, я навряд чи зможу дозволяти собі такі вилазки: його родина жила в провінції, отже, ми житимемо в столичному маєтку. А це мене засмучувало.

Прогулюючись між дерев, я прийшла на галявину. Побачивши кришталево чисте джерело, присіла й нахилилася попити води. Крізь дрібну рябь глянула на своє відображення. Мій погляд зачепився за зірку на шиї — і думки знову повернулися до чоловіка зі шрамами. Руки торкнулися губ. У пам’яті — блиск його очей, повних небезпеки й рішучості.

І… той ненормальний, власницький поцілунок.

Хто він узагалі такий і хто йому дав право на мене нападати? Схожий на скаженого. Напевно, він таким і був. Попри всі тривожні думки, я переконала себе, що все це — випадковість, і треба просто забути. Тим паче, ніхто мене не переслідує, а значить, боятися більше нічого.

Думки перейшли до майбутніх планів, і, повільно повертаючись назад, я обмірковувала все так, щоб не залишитися в програші.

---

Вже проходячи через задню хвіртку, опинившись на подвір’ї, я відчула тривогу: у дворі стояло кілька десятків озброєних нортундців, не злазячи з коней. Я нічого не розуміла й кинулася до будинку.

Мені назустріч вибігла нянька:

— Діано! Де ти бродиш? Подивися на себе — розтріпана, як жебрачка. Що за сором?

— Марто! Що тут роблять нортундці? Що їм тут треба? — допитувалася я, смикаючи її за руку.

Вона висмикнула рукав:

— А тобі що? У твого батька важливі іноземні гості. Про щось важливе в його кабінеті говорять. А нам із тобою нема чого туди носа сунути. Іди переодягнись!

Не слухаючи її, я побігла нагору — просто до батьківського кабінету.

Няня шипіла позаду:

— Що ти робиш, навіжена! Йди до себе!

Та мене вже не спинити. Із серцем, що вискакувало з грудей, я увірвалася в кабінет, щоб пересвідчитись у своїй параної й піти тихенько назад отримувати покарання.

Розчинивши двері, я охопила кімнату поглядом — і мало не знепритомніла. Біля батька сидів мій нічний жах. Він був такий високий і міцний, що здавався більшим за весь простір навколо, особливо поруч із худеньким батьком. Русяве волосся зібране в хвіст, насуплені брови, очі блищали рішучістю, а шрами на обличчі — загрозою.

Побачивши мене, він різко підвівся. Батько розгубився:

— Діано! Що ти собі дозволяєш? Ти мене осоромила перед гостем! Іди до себе й чекай покарання. Воно буде суворим, не сумнівайся!

Чоловік підійшов ближче, обвів мене власницьким поглядом і звернувся до батька:

— Пане Ланшере, гадаю, вашій доньці буде корисно бути присутньою при нашій розмові — аби знала, про що йдеться.

Батько помовчав і кивнув:

— Можливо, ви маєте рацію, пане Арвіде. Діано, цей чоловік — голова одного з десяти кланів Нортунда. Він править землями Ярба, що межують із Ланшером. Він прибув зі своїми воїнами, щоби просити твоєї руки.

Мене мов струмом ударило. Я прошепотіла:

— Але ж це неможливо… Ми з Норісом...

Батько нервово сіпнув плечима: